Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

Намагаючись шукати в усьому приємні сторони, Юлія все ж таки побажала всім нині ввечері дощу. А заодно поставила самій собі досить високу оцінку за сьогоднішній день. Хоч і були розчарування, та вони — очікувані. Дійсно, нічого хорошого від міліції Гараніна не чекала, жодних кроків допомоги. Так і склалося. Значить, до неприємностей вона виявилася готовою, а отже — розчарувань не було.

Про київського лікаря теж спробувала забути. Він їй ніхто, він став свідком чужого життя, у нього вистачило нахабства повчати її та робити якісь там свої, нікому не потрібні висновки.

Теж мені — правдолюб.

Жодного відчуття такту… Жертва кризи середнього віку. Плани він на майбутнє будує! Наче в Жашкові без нього нема кому людей лікувати. Ляпає язиком, а сам хату тітчину все одно зіпхне комусь. Ще й торгуватися почне. Київські — вони всі торгуються.

Жлоб.

Закінчивши годину тому останню телефонну розмову, Юлія могла з гордістю сказати: вирішить усе сама, без допомоги противних мужчин обійдеться. Навіть у такої людини, якою був її молодший брат, повинен бути хтось, кому на нього не наплювати. Такою була мама, таким до певної міри був тато. Тепер такою стане старша сестра.

Вона нічим уже не допоможе Русланові. Зате допоможе собі, дізнавшись хоч щось про невідоме життя молодшого брата. І, якщо зможе, спробує потому спокутувати хоча б одну із його численних провин.

Ось така в неї з’явилася мета.

Відчинивши ворота, Юлія заїхала у двір і вийшла з машини. До неї відразу з радісним гавкотом кинувся Барон, хазяйка дозволила псові лизнути разок своє обличчя, а тоді легенько хлопнула по носі.

— Добре стеріг? Нікого не внюхав?

У відповідь пес лише прогарчав, застрибав довкола жінки.

— Ну, може, скажеш колись, як це ти привида проґавив?

Це питання не давало їй спокою відтоді, як примара вперше і, хочеться сподіватися, востаннє завітала до неї в гості. Собака, ясна річ, відповісти не міг. Навряд чи пес розуміє, про що йдеться. Хай там як, Юлія останнім часом коли-не-коли ставила собаці такі питання, насправді запитуючи сама себе і, як водиться, не знаходячи відповіді.

Тепер, коли Руслана поховають, а решта задуманих нею справ від завтрашнього дня підуть так, як вона замислила, можна було зосередитися на появі привида. Юлія Гараніна в силу своїх особистих переконань не надто вірила в Бога, хоча й ходила на великі свята до храму, жертвуючи раз на рік на церкву. Це зовсім не означало, що жінка вірила в чорта — до можливості втручання нечистої сили в довкілля та людські справи вона ставилася скептично. Це дуже зручно, міркувала вона: успіхи списувати на Божі цілунки, а невдачі — на капості нечистого. В обох висновках людській фактор чомусь узагалі не брався до уваги, і якщо вже Юлія в щось вірила, то це — в людину та її можливості як покращити власне життя, так і занапастити його.

Простіше погодитися з тим, що в Руслана вселився біс, як переконала свого часу маму одна бабця з Нової Греблі. Її порадили батькам знаючі люди, і мама три рази возила до неї Русика, аби стара щось там викочувала з його голови яйцем. Результат нульовий. Значить, кожен — сам собі біс, зробила тоді висновок Юлія.

Але все одно — як пояснити, що собака не гавкав у ніч появи привида?

Тільки одне пояснення й випливало: до її саду пробралося тієї ночі щось справді безплотне. І це щось таки не її вигадка — Антон Сахновський бачив те ж саме. У двох дорослих людей, котрі не знайомі одне з одним і перебувають у різних місцях, однакові галюцинації не виникають.

— Дивись мені, — Юля насварилася пальцем на Барона. — Не давай себе обдурити. Жерти, мабуть, хочеш? Пішли, заженемо машину, тоді погодую.

Хмара впевнено наближалася. Та й вітер тим часом трошки змінився, тепер гнав її на Жашків. За півгодини, коли Гараніна вже годувала собаку, десь далеко загуркотіло раз, потім — іще раз, ще, ще. Повіяло такою жаданою прохолодою, і скоро на втомлену спекою землю бризнули перші дощові краплі.

Останній раз грозовий дощ падав у ніч напередодні того, як знайшовся мертвий Руслан, чомусь згадала Юлія.