Розділ «Андрій Кокотюха Чужі скелети»

— Точно.

— Я розпоряджуся. Сподіваюсь, добре себе почуваєте? Голова не болить?

— Все нормально.

— Спіть спокійно.

Коли ображена Юлія вийшла, не стримавшись і таки хряснувши по собі дверима, Антон посидів ще трохи, налив собі коньяку, випив, задув свічку на столі й теж пішов спати.

Частина четверта

Візит дами

Слова свого Юлія Гараніна дотримала: ранком службовий бусик її фірми повіз Антона Сахновського на Київ.

Прощання не вийшло взагалі. Вчорашню сварку лікар перетравив швидше, ніж вона. Додатково бісило й усвідомлення факту — Антон має рацію. Не лише він: правий начальник міліції Костюк, правий начальник карного розшуку Петриківський, правий навіть прокурор міста. Хоча з ним на болючу для себе тему Юлія не розмовляла, але була переконана — він звелів порушити кримінальну справу через формальну наявність злочину. Та тільки-но з’явиться така можливість, він дасть дозвіл на закриття справи. Адже який смисл тримати на собі такий тягар, як нерозкритий злочин, коли злочин насправді ніхто не горить бажанням розкривати… Коли так, то й робота вестиметься суто формально.

Злочинця не знайдуть, бо не шукатимуть.

А ще — бо не вважають злочинцем того, хто зачинив її непутящого брата в льосі. Того самого брата, котрий залишив своїх батьків без даху над головою, тягнув гроші зі старшої сестри, хто знає, скільки і кому завдав шкоди, волочачись за межами міста, тиняючись світами. Того самого Руслана, який збирався розіграти власне викрадення, бо чомусь простішого способу отримати черговий транш від сестри в нього не було.

Ось це «чомусь» і не давало Юлії спокою.

Ще вона подумки лаяла себе за те, що мимоволі перетворюється на їхню покійну маму. Адже та, знаючи, поза сумнівом, що таке їі молодший син, одначе ладна була ставати за нього горою хоч просто серед ночі. Навіть якби Русик завдав комусь горя в неї на очах, мама все одно б заплющила очі, вигороджуючи поведінку сина.

І якби мама з татом були тепер живі, вони б лягли кістьми, тільки б міліція невпинно шукала того, хто сотворив таке з їхньої нещасною хворою дитинкою.

Раніше Юля не розуміла батьків і навіть не намагалася зрозуміти. Але тепер мимоволі приставала на їхню позицію. З одного боку, справді відчуваючи якусь свою провину перед ним за те, що сталося. Адже їй до снаги було хоч якось вплинути на ситуацію з Русланом, бо вона — все ж таки його старша сестра, і просто не має права байдуже відкупатися від нього грішми, намагаючись забути на деякий час про братове існування. З іншого — Юлія тільки вчора, після розмови з Крамарем і цим противним — справді противним і самозакоханим! — київським лікарем зрозуміла: раз Руслан почав переховуватися, значить, навіть він, зіпсований до шпику кісток, не звиклий робити людям нічого доброго, зрозумів, що цього разу в якійсь зі своїх комбінацій перегнув палицю. З його вини сталася, напевне, справжня трагедія. А вона, Юлія Гараніна, посприяла цьому.

Так, посприяла. Мимоволі — але посприяла. Не могла не посприяти.

Повірила виставі про можливість виправлення і дала братові оті прокляті п’ять тисяч доларів. Навіть не питаючи, для чого, — дала, аби швидше забрався геть. Правда, він би все одно або не відповів, або збрехав. Та байдуже: вона мусила хоч раз поцікавитися способом життя Руслана. Зокрема, випитати, для чого йому така велика, як на принципово безробітного волоцюгу, сума.

Отже від учорашнього вечора Юлія мучилася комплексом провини. Від того, що всі довкола говорили про її брата правду, навіть не знайомий з ним Антон Сахновський, легше не ставало. До того ж тіло Руслана досі лежить у морзі, його треба хоч поховати гідно, коли вже він не міг гідно жити і не мав через це можливості гідно померти.

До залагодження цих питань вона взялася, щойно спровадила мимовільного гостя на Київ.

Усюди Юлії йшли назустріч. Тіло готові були видати хоч зараз, ось тільки куди пані Гараніна його подіне? До себе додому, покладе на обідній стіл у залі на першому поверсі? А потім найме бабусю-плакальницю, аби прочитала відхідну молитву за християнським звичаєм? Сама ж ночуватиме з покійником в одному домі? Звісно, ні, і тут Юля знову з усіма погоджувалася.