Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

А коли вийшли на подвір’я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Сергієм зберігали дрова. Щось мене туди повело — попід стіни. І тут я знов побачила невеликі проштрики — мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.

— Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж зроблено вже після дощу. Отже, цієї ночі.

Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.

— А може, це поштрикав отой п’яниця, що з матір’ю лаявся?

— Яків? Ні, на нього це не схоже.

Відімкнула сарай, пильно обстежила місце, де закопала Василеву працю. Тут чужих слідів не помітила. Може, переховати? Але ж куди? Добре знала, що за мною стежать. Якщо це вони шукають заповітний машинопис, то принаймні я маю докази: вони не знають моєї криївки. А почну переховувати — можуть вистежити.

Вивела Ніну за хуторець, показала на стовпи, що йдуть від трансформаторної будки: отак прямо, нікуди не звертаючи, а там і автобусна зупинка буде. Хотіла провести її до шосе, та Ніна не дозволила. Ранок видався погожий, сонячний, хочеться до кожного стебельця придивитися. Як з’ясувалось, в університет їй аж на другу годину, можна було б іще в ліжку поніжитись, але їй жодного разу не траплялося з оцими зеленими істотами без свідків погомоніти. Щось вони, мабуть, знають, тільки людям не кажуть. А якщо й кажуть, то лише таким, які вміють їх слухати. Ніна, здається, вміє…

Повертаючись додому, зазирнула у двір до Макарихи. Дуже боялася, щоб вона мене не помітила. У неї завжди мед на вустах, та якщо потрапиш під гарячу руку, то й окропом ошпарить.

Скло вже прибране, вибиті шибки картатою хустиною завішені.

Як би мені хотілося простежити за Яковом та Надійкою! Чи пішов Яків на роботу? Якщо пішов, то, мабуть, не збирається до слідчого. А може, таки поїде?..

Відігнала ці думки — я їх дуже боюсь! Силою вихоплюю себе із їхнього болісного вирування, бо якщо жити ними, то так вони душу твою перемнуть, що вже не ти лікуватимеш, а тебе лікувати доведеться. Та й чим я Сергієві допоможу? Тільки власним терпінням. Якщо й має право хтось підштовхнути Якова, то лише Надійка. Бач, спершу й вона гадала, що можна прийняти жертву від Сергія. А виявилось: її прийняти значно важче, ніж гадалося.

Зайшла в хату, не знаючи, до чого руки прикласти. Знов з’явилася думка, яка вже не раз до мене приходила: чи зможу я жити отак, як живу зараз, — в повній самотності? Якщо й повернеться Сергій, то хіба ж для нього тільки й світу, що оця хата? Не розуміє Микола Олександрович, чому я в санаторне селище не переселяюсь. Мабуть, там було б легше. Але ж ця хата — моя святиня. Тут же стільки про світ передумано! З дядьком Сашком, з Василем, із Сергієм.

Знову мої думки повернулися до Сергія. Дістала один із зошитів, взялася перечитувати. Я вже якось бралася за цей зошит, але він мене злякав. Злякав оцим іменем: Ганнуся.

Це сталося тоді, коли Сергій вчився в десятому класі, а Ганнуся — у восьмому. Бачила я, що смерть Ганнусі до глибин перевернула душу Сергія, але боялась розпитувати. Відчула: він щось знає. Знає таке, про що й матері розказати страшно. Тікали з Яковом до лісу, повертались увечері. З дому виходили з книжками — до екзаменів готуються, — але видно було, що книжок вони й не розгортали. Проти моїх сподівань, Сергій склав екзамени непогано, а Яків ледве-ледве. Мабуть, учителі пожаліли: велике лихо в сім’ї скоїлося…

Розгорнула зошит і спробувала читати. Сергій, такий дбайливий до кожної коми, тут ніби всю граматику забув. Видно, писалося це в глибокому потрясінні, коли фраза біжить по сторінці безконтрольно, тече, наче кров із свіжої рани. Та, мабуть, він писав не відразу після тієї страшної події: дещо встиг уже осмислити.

Нічого не міняючи в цьому записі, я розставлю тільки крапки й коми.

ІV. Ганнуся

Не вірю, що Ганнусі немає. Не можу повірити! Здається, тільки вчора вона горнулася до мене, гаряче дихала мені в обличчя і просила такого, що буває лише в одружених людей. Це було пізно увечері, ми сиділи на пагорбі серед високої ковили, що невідомо яким вітром прибилася в наші бори з південних степів.

Ганнуся вхопила мене за руку, притягнула до себе й зашепотіла крізь сльози:

— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.