Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

— Чому ви згадали про оті стоги?..

— А тому, що всі тепер до природи потягнулися… Тільки що ж з того виходить? Сама шкода.

Я підбадьорила, як могла:

— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не бачили. Війни, лихоліття… А зараз часу вільного досить. Машини з’явилися… Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з матір’ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження… Отак і з природою. Досвіду в нас не було.

Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.

Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:

— Ти чого це так розгулялася?

Ніна кинула зопалу:

— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Сергієм бачилися.

— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває. В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.

— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше… Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією… Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання… Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен…

Я поклала долоню їй на чоло — воно палало, ніби в лихоманці.

— Це просто наука виживання. Твій батько не винен, — злукавила я.

— А-ах! Винен — не винен… Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла — побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій… І я хочу бути такою. Бо знаєте… Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила… Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими… Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине… Саме тому я до вас приїхала.

У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося — зрозуміти я поки що не могла.

— Де ж ви бачилися втретє? — запитала якомога спокійніше.

— То неправда, що я звеліла Сергієві, аби він передав ключі сусідам. Я йому дала запасні. Ми умовилися, що в неділю він їх привезе на зупинку обухівського автобуса. Десь о десятій ранку… Відтак вскочили в автобус і вийшли біля вашого санаторію. Сергій знав такий хід, що нам не треба було йти через прохідну. Там би нас не пропустили… По мосту, біля якого стоять санаторні човни, перейшли озеро… Боже, яке воно прекрасне!.. Ми опинилися в безлюдних лугах. Пройшли берегом озера кілометра півтора — і очам нашим відкрився пляж, також безлюдний. Пісок чистий, сріблистий. Старі дуби довкола. І сонце, багато сонця. Ми пороздягалися й шубовснули в воду. А коли наплавалися досхочу, полягали на гарячому пісочку. Такого чистого піску я зроду не бачила. Сказала про це Сергієві.

— Ще б пак! — сумно посміхаючись, мовив Сергій. — Ходімо за оті дуби. Там ти таке побачиш…

І я справді побачила. На багатьох гектарах сріблистий пісок, який мене так порадував, перетворив квітучі луги на пустелю. Посеред лугів працював річковий земснаряд… Такими у Дніпрі фарватер поглиблюють… Але тут він прокладав канал від озера до Дніпра. Кілометрів зо два, не менше. Високі трави, лозняки й дубняки все це заливалося пульпою й перетворювалося на піщані дюни.

— Хто ж це робить, навіщо? — з жахом вигукнула я.