Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

І відвернулась від мене. Я розумію Надійку, мучить її совість, бо знає вона, що вбивство сталося з вини Якова. Мені боляче за неї, не владна Надійка совість свою від гніту звільнити. Так вона й буде тепер очі від мене ховати.

І все ж я не послухалась — обійшла берізки, повернула до їхнього двору. Штовхнула хвіртку, підійшла до корівника. Макариха саме теля напувала. Побачила мене, руки об спідницю витерла, заспішила назустріч. Коли Макариха посміхнеться, в очах з’являється стільки доброти, що кожен, хто її не знає, прийме за жінку доброї, лагідної вдачі.

— Ой, Софіє Кирилівно, проходьте, проходьте. Таке лихо, ще й досі торішня повінь у печінках сидить… А ви проходьте, голубонько. Сама хотіла до вас забігти, молока занести. Ви ж без корівки лишилися. Часто я Василя Микитовича згадую. Тепер таких людей немає. Що за чоловік був! Ніякої роботи не цурався, наче простий мужик. Та й прості мужики тепер запаніли. Прийде з роботи — і ні за холодну воду. А Василь Микитович, бувало, і щавлю сам нарве, і борщу наварить. І мене шанував, не так, як інші. Добрий був чоловік, царство йому небесне. Та й синок від нього розуму набрався…

Все ніби й правда. Неправда тільки, що Василь Макариху шанував. Вітався, звичайно, бо таки ж сусідка, але часто, бувало, вголос роздумував: звідки отакі люди беруться?

Світиться Макариха своєю нещирою добротою, а сама стоїть поперед мене, стежку до Якова заступає. Через її плече бачу його бугристу спину, що на сонці потом лисніє, бо Яків, оголений до пояса, великою грабаркою накидає пісок у ящик, — мабуть, розчин готує. На мене ніби й уваги не звертає, але ж по обличчю видно, що крізь землю провалитись готовий.

А Макариха солодко щебече:

— Синок ваш — праведник великий. Може, й справді немає Бога, не знаю. Але люди без Бога запоганіли, бий мене хрест. Раніше по селах які мужики були? Батько мій покійний, Карпо Гаврилович, бідкався: «Де вже тим бідним воликам воза витягнути?.. Так засів, що й сам не подужаю». Тепер не той мужик пішов.

Яків крадькома до нашої розмови дослухається. Про що він думає зараз? Невже й досі матері боїться?

Повернутися б мені та вийти з двору, бо Надійка правду казала: при матері з Яковом не побалакаєш. А про що, власне, я говорити з ним хочу? Все вирішено, Сергій провину взяв на себе. То навіщо ж мені чужу совість ворушити? І все ж таки хочеться упевнитись, що за добру людину Сергій страждає. Колись, може, і Яків груди свої за товариша підставить. Чого в житті не трапляється?

Макариха, мабуть, зрозуміла, що я покликати хочу Якова. Вся доброта її раптом щезла, очі позеленіли, хижістю налилися. Крикнула так, ніби не на мене, а на Якова хижість ота спрямована:

— Ну чого розминаєшся? Чого розминаєшся, телепню? Гадаєш, сонце тебе ждатиме? Біжи до Грицька, тачку попроси. Я ж тобі ще вдосвіта казала.

Яків розігнув спину, піднятим плечем спітніле обличчя витер. Ненароком на мене глянув і одразу ж очі в землю потупив.

— Йому самому тачка потрібна. Глину біля воріт скидали.

— Потім перевозять, — гримала Макариха. — Як штани перешити, до кого біжить? Своя робота не роблена, а сусідонькам догоджаю. Ану біжи — одна нога тут, друга там.

Яків знає, чому мати з двору його спроваджує. Звик до її крику, ніби так воно й годиться, щоб мати його на людях лаяла. Але зараз йому соромно. Ставний, м’язи під шкірою грають, іще до армії двопудовою гирею хрестився, а все ще від голосу материнського тремтить. Нап’яв на себе сорочку і вайлувато поплентався з двору. Десь, мабуть, у лісі пересидить, доки мати якось від мене відчепиться.

А Макариха тим часом у хату мене затягнула, саморобного вина на стіл поставила.

— Ви, Софіє Кирилівно, мене не цурайтесь. Як до Сергія зберетесь, я курку зарубаю. Хоч він у вас і не хрещений, а я завжди його за хрещеника мала. Може, й мене візьмете. На двох ваше лихо розкладемо.

Темно й незатишно в її хаті. І вікна великі, а темно. Мабуть, тому, що горіх під вікнами розрісся. Заради отого горіха Макариха сибірського кота завела, бо лісові білочки весь урожай обносили. Любила я, грішним ділом, спостерігати, як вони це роблять.

Воно ж відомо: зірвеш недостиглим — зернятко в шкаралупі зморщиться, висохне, і, дивись, горішок порожнім виявиться. Колись Макариха такими горішками з підгірськими дівчатками за поденщину розплачувалась. Пройде, бувало, по селу, намовить школярок, щоб цибулю чи полуниці випололи. Лазять дівчатка цілими днями на колінах, а вона потім по чотири горішки вкладе їм у долоньки та й виштовхає з двору. Тут же дівчатка розгризуть свій заробіток, кинуть лушпиння їй під ворота, більше їх не заманиш. Чотири горішки, та й ті порожні. А Макариха наступного року в іншому селі полільниць вербує…

Горіхи в Макарихи не визрівали тому, що вона зривала їх передчасно. Білочок треба було випередить. Мені з вікна видно, коли на її паркані перші лісові розвідниці з’являються. Макариха також за ними стежить: значить, незабаром треба горіхи обривати. Проте майже щороку таке траплялося: прокинеться Макариха вранці, а на дереві саме листя лишилося, білочка точніше від людей визначає, коли горіх досягає зрілості. Тоді з вечора й до ранку блискавичні тіні снують між гілками.