Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Можливо, я все тут спрощую чи ускладнюю, але, намагаючись уявити самокатування, якими займався Сергій, мимоволі мусила шукати ту точку зору, про яку він, звичайно, в нашій розмові не згадував. Вона перебувала десь поза розмовою, як щось само собою зрозуміле. Сергій завжди боявся патетики. Я мусила вгадувати те, що він хотів висловити.

…Найбільше, чого мені зараз хочеться, то просто виплакатись. Пішла на могилу до Василя, впала обличчям у росяний барвінок. Ой, Василю, друже мій кремезний! Ніяке лихо з тобою лихом не було, та й не могло бути. Всьому ти умів дати раду, все на світі міг пояснити. Ні до чого ти не був байдужий, звичайна росинка тобі розповідала про світобудову, а в пшеничній зернині ти вгадував творчу силу Сонця.

Коли стемніло, повернулася до хати, відчинила шафу, намацала мундир з полковницькими погонами. То ж лихо моє колись було, бо дівчата, мої ровесниці, гадали, що я й заміж вийшла через оті погони. Василь моїм подругам здавався старим, а для мене був не старий! Я не помічала, що молодша від нього на двадцять два роки. А може, він не дозволяв мені цього помічати? Жила в ореолі високої святості, наче ніколи із храму не виходила. А склепінням у тому храмі було тільки зоряне небо. І душа його так високо літала, що почувала я себе ластівкою поруч орла.

В комірчині наштовхнулася на саморобну милицю, яку він сам змайстрував для себе, бо не любив скрипучих протезів. Та й каліцтва свого не хотів ховати. Жив так, як простіше й зручніше.

Взяла милицю, мимоволі поклала на ліжко — і щось тепле, щось Василеве полилося в серце. Ніби він був поруч. Ось-ось опуститься його лагідна долоня на моє волосся. І в чеканні цього дотику я заснула.

IV. Макариха

Прокинувшись, не відразу збагнула, що лежить на моїй подушці. Косе проміння сонця, пробиваючись крізь листя бузку, що росте біля самого вікна, тріпотіло рожевими плямами на білій стіні. Деревина, яку я цілу ніч пригортала до грудей, була тепла від мого тіла. І чомусь мені полегшало на душі, наче я відплатила тобі добром, Василю, за все велике й світле, що ти зробив для мене. Підняла милицю, довго роздивлялася, ніби не бачила її раніше. Босоніж вийшла в сіни, відчинила комірчину, повісила милицю на стіні.

Тоскно мені було, і водночас щось привітне, лоскітне обмивало мою душу — щось таке, як світанкове небо, безтілесне, але живе й трепетне, мовби справді ти не помер, Василю, а лише розчинився у природі і всю її заповнив собою. І куди б я тепер не подивилася, до чого б не доторкнулася — всюди є частка твого єства і душі твоєї, Василю.

Пригадала, що сьогодні неділя, отже, можна й не квапитися на роботу. Можна послухати солов’їв. То все ж таки щастя, що є оцей ліс і довга дорога до автобусної зупинки. На роботі мене жаліють за побутові незручності, а я вже так вросла в оцей клаптик зеленого світу, що він здається мені тим Всесвітом, про який любили сперечатися Василь і Сергій. Тут усе наше — моє, Василеве, Сергієве — наше у звуках, у трепеті росяного листя, у витьохкуванні солов’їв.

Хто ними диригує? Дивно, якщо диригента немає, бо такої злагодженості не почуєш навіть у оркестрі. Співає прозора душа природи, співає солов’їними голосами. Солов’їха сидить на яйцях, а соловейко її розважає. Твориться нове життя — зовні сіреньке, непримітне, і природа оспівує його творення. Але ж як оспівує!..

… Про що я, власне, пишу? Не знаю. Переповнюють мене почуття болю й радості. І радість моя не має пояснення. Ні, я помиляюсь, бо таки можу пояснити, чому сьогодні легко на душі. Адже воно є — те велике, що зробив Василь. Було щось гіпнотичне у Василевій скриньці, де зберігалася Формула Сонця. Вона інколи нездоланно кликала до себе — і тоді я відмикала скриньку, діставала акуратний машинопис і прочитувала кілька сторінок. Не якісь наперед задумані, а просто з тієї сторінки, котра відкривалася мені випадково. То було щось схоже на ворожіння. О ні, звісно, не так. То була розмова з великою людиною і, може, навіть святою. Я не соромилася так думати про Василя, бо йому відкривалося те, що могло б порятувати наш народ. А може, й справді порятує. Тільки ось лихо: звідки в мене взялося оте відчуття, що Василева праця потрапила до непевних рук? Мабуть, треба якось зібратися з духом та провідати мого колишнього чоловіка, якого мені так важко згадувати. Юркові все це відомо просто за службовим обов’язком: секретар обкому з агітації та пропаганди. Але за мить я вже відкинула цю думку: не зможу, все одно не зможу. Є дії, до яких людина не здатна себе присилувати навіть заради високої істини. Бо хіба має право торкатися високої істини рука ницої людини?

Цього разу, розгорнувши Формулу Сонця, я натрапила на таку сторінку: «… слабкість його наукової аргументації в прославленому „Капіталі“. Скажімо, Енгельс у такий спосіб захищав Марксову теорію додаткової вартості: якби капіталіст віддавав робітникові геть чисто все, що той виробляє, то звідки б узялися резерви для розбудови виробництва? Капіталіст неминуче б збанкрутував — ось чим би це завершилося. Звідси, мовляв, випливає, що додаткова вартість народжується із додаткової праці робітника, за яку капіталіст нічого не платить, — отже, фактично вона народжується із експлуатації праці.

Хоч це дуже дивно, але ж саме на отакій логіці вибудувана трудова теорія додаткової вартості — тобто теорія Маркса. Та ми маємо право запитати: якщо капіталіст віддаватиме робітникові додаткову вартість і тим самим припинить розбудову виробництва, то куди ж ми з вами потрапимо? Не інакше, як у доісторичну епоху.

Мушу застерегти читача: Маркс взагалі хибно визначає джерело додаткової вартості — не людська праця стоїть у її підвалинах, а сама природа: додатковий енергетичний канал, котрий природа заклала у злаки. Йдеться про пшеницю, кукурудзу тощо. Далі ми це розглянемо детальніше, а тут спробуємо прийняти трудову теорію додаткової вартості в Марксовому варіанті й поглянемо, до яких суспільних наслідків має призвести ця квазінаукова логіка.

Маркс і Енгельс висновують таке: треба ліквідувати капіталістів — і тоді додаткова вартість залишиться робітникам. А щоб вони, капіталісти, не відвоювали своє право на додаткову вартість, необхідно створити робітничу державу — тобто має запанувати диктатура пролетаріату.

Отже, там, де все відбувалося на підвалинах цілковитої добровільності (робітник продавав свою працю, капіталіст її купував і нарощував прогрес), тепер панує тотальне насильство. Апарат насильства програмується теоретиками марксизму як засіб впровадження теорії в реальне життя. Без будь-якого передбачення (бо так диктує та ж сама природа) він розростається на весь обшир додаткової вартості і повністю її поглинає. Експлуатація трудівника втрачає будь-які обмеження, бо він втрачає право продавати свою працю. Тепер апарат насильства вже майже не купує працю — він бере її засобами терору. Йому вигідно створювати сотні тисячі концтаборів, бо в них праця зовсім нічого не варта. У носіїв Марксової теорії виникає ілюзія, що в такий спосіб вони наближають побудову комунізму, а жертви… Жертви також запрограмовані класиками марксизму. Про кількість жертв там не було мови — отже, все відбувається цілком науково, без інтелігентських сентиментів.

Тепер уяви, читачу, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості — насправді вона народжується не з додаткової праці, а з додаткового енергетичного каналу, закладеного природою в злаки. Чим же має завершитися цей багатолітній кривавий експеримент? Ось чим. У всій без винятку природі панує закон збереження й перетворення енергії. Апарат насильства відбирає у селянина плоди його праці до останньої зернини. Занепадає скотарство, в землю не повертається випита з неї енергія — і через кілька десятиліть вироджується гумусний шар землі. Настає перманентний голод…

Так виглядає міна уповільненої дії, закладена Марксом у гранітні підмурки нашої держави. І хоч у нас поки що вітрини гастрономів не відлякують своєю порожнечею, але партія повинна зрозуміти, що…»

Далі я читати не могла. І хоч не вперше перечитую ці рядки, темніє в очах від жаху за те, що має статися з нашим народом. Та заспокойся, Софіє, не станеться! Партія не дозволить. Якщо вірив у це Василь, то звідки ж у тебе право не вірити?..

Пробую зрозуміти, що мені належить зробити. Відчуття таке, що є дуже важлива справа, якої я ще не зробила. Думаю, пригадую, але нічого згадати не можу.