Розділ «Формула Сонця Роман-трактат»

Зодягнулася, підійшла до вікна. Ранок видався погідний, напрочуд гарний. Дерева вгорнулися в прозорий туман, що залягає на галявинах рухливими озерцями. Просто перед моїми очима стоїть хата Макарихи, а точніше, хата на хаті. Таке враження складається тому, що другий поверх Яків надбудував пізніше, поставивши на цегляні стіни незграбну дерев’яну споруду. Невідомо, де діставались оті дошки, що пофарбовані у небесний колір. Цеглу в нас роздобути легше, ніж дерево. Та сусіди підказали Макарисі, що цегляної надбудови зводити не можна, підмурки не витримають, за першої ж повені стіни осядуть. А воно, бач, навіть дерев’яна надбудова виявилась важкою. Навіщо Макарисі ота надбудова? Живе вона сама, бо Яків з дружиною в санаторному селищі квартиру одержали. Правда, влітку наїздить до Макарихи чимало дачників.

Макариха підгортає картоплю. У людей тільки посходила, а в неї вже цвіте. Ніби в Макарихи на городі й весна почалась раніше. Помідори із парників висаджені, редиска соками наливається, вже й на базар пора. Та й полуниці вже поспіли. Це, звісно, не гріх. Колотиться Макариха з ранку й до вечора, сама спини не розгинає і Якову з невісткою спочину не дає. Тож ніяк ту копійку нетрудовою не назвеш. Одного не розумію: навіщо Макарисі стільки грошей? Всі ж знають, що Якову нічого не перепадає. Обіцяє Макариха мотоцикла синові купити, бо щодня після роботи до матері на город поспішає, а воно ж таки далеченько. Працює Макариха сторожихою біля санаторних човнів. Добу сторожує, а три доби вдома, бо за одну добу їй чотири робочих дні записують. А від кого ж ті човни стерегти? І вдень, і вночі виспатись можна. Отож у неї досить часу для базарювання. Не те що в інших хуторян.

Ось і невістка із хати вийшла. Хуторець іще спить, бо в робочий день рідко людям виспатись випадає. Шкода мені Надійку, знала я її ще школяркою, та й зараз вона дитиною виглядає, їй би теж поспати, бо натомлюється на роботі, відра з розчином тягає, а це ж не вода — розчин значно важчий. Що не кажіть, а ми, жінки, не для такої роботи народжені.

Рано в Надійки руки загрубіли і синці під очима з’явилися, рано прокреслилися зморшки і ніс загострився. І хоч у ній ще дитяче вгадується, та вже можна помітити й таке, що в тридцять років жінку старою робить.

А Макариха сапку в землю встромила, розігнулася й кричить на невістку:

— Ти ще й досі не прочухалась? Я вже й корову видоїла, і порося нагодувала, а невісточка вилежується. Бери налигача та корову виводь. Де він таку нечупару викопав?..

— Не кричіть, мамо, — вкрадливо, несміливо кидає Яків. — Вона сьогодні нездужає.

— Еге ж, і по ній видно. Все ждете, що мати на хліб заробить.

За хатою Макарихи три берізки стоять, мов сестриці з лісу вибігли, та й зупинилися раптово, налякані чимось.

Далі починаються луги росяні, що переходять у болото. Увечері оте болото жаб’ячими голосами із солов’їним лісом змагається. Чи Макариха коли-небудь чує солов’їв? Я певна, що вона їх просто не чує. Жодної квітки на її городі не побачиш, бо навіщо, каже Макариха, бур’ян розводити?

Нарешті я зрозуміла, що мені належало зробити. Серце підказувало: піди до Якова, побалакай з ним, він же виріс у твоїй хаті, бо завжди від матері тікав, била вона його немилосердно. Невже в ньому не прокинеться совість? Невже можна отак зректися товариша?..

Нашвидку причепурилася, вийшла з двору, попрямувала до трьох берізок. Там уже Надійка корову на налигачі водила. Можна було й не водити, нехай собі пасеться, та порядок такий заведено у нас. Бо оці ліси для людського відпочинку призначені. А корови нібито природу псують.

Навколо берізок трава витолочена, рвані газети біліють, биті пляшки дитячим ногам каліцтвом погрожують. Босоніж тепер у ліс не підеш. Пішли якось позаминулого року підгірські дівчатка по конвалії — далеко від лісу живуть, не знають, скільки тут битого скла — та на руках свою подружку до шосейної дороги винесли, в лікарню повезли. Ото тільки відразу після війни ліс був такий небезпечний, як зараз. Тоді на мінах діти калічились…

Саме про це я й заговорила з Надійкою, бо не знала, з чого розмову почати. А вона дивилася на мене так, наче й слів моїх не чула. Маленька вона, ще й досі в дитячому магазині одяг для себе підбирає. І тоненька, ніжна, мов стебельце ковилове. З листя папороті віхтика склала, біля коров’ячої голови вимахує. Так, мабуть, мух від Якова відганяє, коли той п’яний засне. На слова мої відповіла неохоче:

— Не тямлять вони, що роблять, стиляги нещасні.

Слово «стиляги» із запізненням у нашому хуторці прижилось. Молодь одягається по-міському, на київських вулицях молодих хуторян від міської публіки не відрізниш. А слівце оте у нас тепер прикладають до тих, що автомобілями в ліс наїжджають, траву витолочують та смітники всюди після себе залишають.

Вимахує Надійка зеленим віхтиком, рої мошви, мов жива сажа, кружляють у повітрі. Надійка, видно, одеколоном «Гвоздика» натерлась, мошва його не любить, а корову хіба від цього лиха порятуєш?

— Бондарчуки вчора свою дорізали, — каже Надійка. — Бачите, як ніздрі обліплює?.. Так, бідна, мошвою надихалася, що легені вже й повітря не приймали. Сьогодні м’ясо на базар повезли.

Розуміє, мабуть, Надійка, що мені з Яковом побалакати хочеться. Наперед знає, про що мова буде. Хоча й шкода їй Сергія, та чоловік, звісно, дорожчий. Я вже шкодую, що спинилася біля неї, бо обидві ми почуваємо себе пригнічено — ніби мертва Марина стоїть поміж нами. Нарешті Надійка не витримала:

— Ви зараз до Якова не ходіть. Краще потім туди прийдете — на квартиру.