Розділ «Сила Моносу Роман»

— Тоді вискубуй собі, бо це ти.

— Що-о?..

— Ну так, молодість твоя отам ховається. І моя теж. Хіба забула?

— Цур тобі, халамиднику.

Зорі уміють не лише наказувати — вони здатні й лагідно усміхатися. Особливо тоді, коли сорокалітні завмирають у поцілунку там, де золотими зернятами розкотилися по косогору їхні молодечі роки, — не зібрати, не повернути; але можна постояти над ними, як над водами дніпровськими, що також не здатні повертатися навспак у свої далекі, давно забуті ручаї. Хіба що після смерті — по тому, як підіймуться в небо живими випарами і знов упадуть на ті ж самі косогори.

Розділ четвертий

Дискусійний клуб «Гаківниця» нікому не надсилав запрошень, але читальний зал Інституту філософії, де раз на місяць збиралися його члени, завжди був повний. Членів клубу не більше десятка, це лише філософи, але приходили послухати і студенти університету, і молоді вчені, і навіть письменники. Головував кандидат філософських наук Федір Величко. З доповідями ніхто не виступав, а проте завжди виникали несподівані імпровізації, котрі своїм запалом, щирістю і змістовністю перевершували наперед заплановані доповіді, робили їх зайвими.

Здебільшого дискусії готувала завідувачка інститутської бібліотеки Клара Петрівна — тридцятилітня жінка з червоно-мідяним волоссям і круглим обличчям з ямочками. Їй допомагав працівник відділу філософії природознавства Юрко Жолудь. Йому теж було близько тридцяти, хоч виглядав він значно молодшим. Юрко встиг закінчити два факультети — фізмат і філософський. Зрозуміло, він спеціалізувався на філософських проблемах сучасної фізики.

Власне, якоїсь особливої підготовки ніхто не проводив — члени клубу читали наукову періодику, знаходили суперечливі твердження або ще не охоплені наукою проблеми. Клара Петрівна занотовувала назву видання, відзначала статтю, сторінку тощо. Відтак за місяць нагромаджувалось доволі полемічного матеріалу — Клара Петрівна все це розкладала на столах читальні, прикріпивши до титульної сторінки картку, на якій було зазначено, хто прочитав наукову працю і які саме має до неї зауваги або побажання. Зауваги й судження негайно ж набирали розголосу не лише в самому інституті, а й за його межами. На дискусію приходили, вже наелектризовані попередніми сутичками в курильні, у скверах чи по дорозі додому.

Директор інституту Іван Корнійович Жовтий ставився прихильно до дискусійного клубу, проте не виявляв цієї прихильності — вдавав що йому бракує часу для участі в дискусіях, хоч причина його обережності була зовсім інша: з одного боку, не бажав сковувати своєю присутністю учасників словесних турнірів, а з другого — уникав відповідальності за вельми ризиковані виступи на дискусіях. І водночас не бажав підрізати крила сміливцям — хай молоді літають вільно, доки начальство терпить. А час був такий, що начальство виявляло терпимість, — інколи навіть страшно робилося: чи не завершиться оця відлига так раптово, що декого, мов запізнілий пташиний виводок, приб’ють заморозки?..

Якось директор, зайшовши до книгозбірні, запитав у Клари Петрівни:

— Поясніть, будь ласка, чому ви свій клуб назвали «Гаківницею»?

Клара знітилася, матово-біле обличчя з симпатичними ямочками виявило таке багатство міміки, яке буває лише у нелукавої дитини.

— Їй-бо, не знаю. В Жолудя треба запитати. Він придумав цю назву.

Трапляються поміж нас людські типи, котрі недвозначно відсилають до трагічних сторінок історії — монгольської навали: через кілька поколінь захований у століттях ген раптом вигулькує на поверхню життя, породжуючи обличчя, схоже на барельєф, — його наче вирізьбили на двомірній плиті: звужені очі посаджені широко, ніс приплюснутий, вузькі губи виказують більше аскетизму, ніж чуттєвості; проте усмішка на губах та в звужених очах свідчить про терпимість, доброту і незлостиву хитринку. Саме таке обличчя було у Жовтого.

Коли Клара сходила по Жолудя, відбулась розмова двох хитрунів — старого, стріляного й рубаного, та молодого, але вже обтяженого суспільним досвідом: в роки критики культу особи суспільний досвід приходив рано.

— Тому «Гаківниця», Іване Корнійовичу, — пояснив Юрко Жолудь, ховаючи лукаву посмішку під машкарою надмірної поважності, — що ця вогнепальна зброя стріляла не далі трьохсот метрів! Ми ще надто зелені, щоб перлини нашої мудрості розкидати далі.

— А скільки метрів від нас до університету?

— Е-е, тут ось що мається на увазі: ми всіх попереджаємо, що наші дискусії — це тільки проба сил, вважати їх науковими не можна. І через те посилатися на Інститут філософії не рекомендується.

Жовтий задоволено посміхнувся: