Розділ «Сила Моносу Роман»

— Значить, ви самою назвою хочете підкреслити неофіційний характер ваших зібрань? Так я вас розумію?

— Так.

— Молодці запорожці, націлюють свою гаківницю на…

Жолудь рвучко підняв руку, мов регулювальник свій жезл, коли треба сказати: стоп, сюди їхати заборонено.

Жовтий удав, що розмова про дискусійний клуб його більше не цікавить, — кивком голови відпустив Юрка й занурився в читання якоїсь наукової праці.

Так поволі «Гаківниця» здобула право на існування. І голова дискусійного клубу Федір Величко, і його справжній фундатор Юрко Жолудь стежили за тим, щоб у дискусіях не траплялося політичних ексцесів. Зате можна цілком вільно й скільки завгодно сперечатися про філософські категорії — тут свобода слова забезпечувалась цілковито.

Весна цього року видалась рання — п’ятого березня, коли Мирон Сидорович по дорозі в інститут піднявся на Володимирську гірку, Дніпро внизу, звільняючись від «сала», парував, мов рибальська юшка. Простір у напрямі Десни був завішений мерехтливим серпанком, а коли погляд, супроводжуючи течію, спинявся на річковому вокзалі, там уже впадала в око метушня якихось жукоподібних суденець — провісників навігації. Повітря було насичене тією дивною свіжістю, яка поки що пов’язана із вивільненням земної води від білих зимових ув’язнень, — інші запахи ще не прийшли; але й ці були такі виразні, що, здається, десь у небі задзвеніли дзвони, відмежовуючи сувору державність зими від свавільної балаканини струмків та річок, які раптом здобули довгождану свободу.

Ця асоціативна ниточка висмикнула думку про дискусійний клуб — і саме тому, спустившись від пам’ятника Володимирові, Грива вже знав, що йому насамперед належало зайти до книгозбірні.

Якби Грива був трохи уважніший, він би давно помітив, як змінюється вираз обличчя у Клари Петрівни, коли він з’являється в книгозбірні; вона одразу ж ховається за полицями, де в неї висить невелике дзеркало. Проте Мирон Сидорович був далекий від того, щоб це помічати, — привітавшись із Кларою, що сяяла своїм червоно-мідяним волоссям, мов хмарка у вечірній заграві, він одразу ж почав занотовувати теми, котрі нагромадились протягом місяця.

Увагу Мирона привернула картка Жолудя — то були стисло, але доволі виразно сформульовані думки щодо кількох наукових праць з питань теоретичної фізики. Гриву вразила думка, висловлена Жолудем у формі запитання: «Що таке речовина — матерія чи Логос?» У теоретичних працях фізиків речовина майже завжди ототожнюється з матерією. Енгельс розумів матерію як речовину й рух у їхній сукупності. Ленін у своїй книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм» уже змушений був уникнути такої прямолінійної конкретності: на той час було неспростовно доведено, що речовина здатна до решти перетворюватись на енергію, як сніжинка перетворюється на воду, а вода — на пару. Проте пара все ж таки лишається чимось речовинним, отже, це порівняння хибує на віддаленість. Енергія — це вже аж ніяк не речовина, а лише процес переходу кудись, у щось. Так, саме процес, бо енергія і робота — це, по суті, синоніми: у фізиці вони вимірюються тими ж самими одиницями — ергами, джоулями. І якщо ми згодні, що робота є процес, тоді й енергію належить бачити так само. А вслід за енергією треба й речовину оголосити процесом — не матерією! Це, власне, те, чим збагатила філософію теорія відносності, котра встановила нерозривну єдність речовини й енергії. Коли ж речовина є лише процес переходу кудись, у щось (а це, безумовно, так!), тоді бачити її як матерію — тобто бачити субстанціонально! — це вже, даруйте, є не що інше, як вульгарний матеріалізм…

Грива болісно приходив до цих істин. Приходив десятиліттями. То невже Юрко Жолудь взяв цю гносеологічну фортецю кавалерійським наскоком?

Тим часом погляд Гриви спинився на грубому томі в червоній обкладинці, який видався йому знайомим. Так і є: то був роман М. Лєскова «Нікуди» — твір, який у свій час збурив проти автора прихильників ідей Чернишевського, і надовго за талановитим російським письменником утвердилася недобра слава ретрограда. Роман кілька років тому з’явився у передплатному виданні й несподівано (майже через століття після своєї з’яви!) виявився таким злободенним, що його боялися обговорювати вголос.

Мирон Сидорович перечитав картку — в ній Клара Петрівна пропонувала винести на обговорення роман «Нікуди». Тему вона сформулювала так: «Як бачить М. Лєсков комуністичну ідею?» А в дужках подано підзаголовок: «Чи відповідає комунізм людській природі?»

У Гриви була погана пам’ять на імена героїв, проте роман (особливо його суспільні тенденції) він пам’ятав добре: твір був написаний саме заради того, щоб сказати — ні, не відповідає! Написаний талановито — може, навіть геніально. Але ж обговорювати його сьогодні, невдовзі після двадцятого з’їзду…

Мирон Сидорович уявив, як має скластись обговорення, і йому стало ясно, що після цього «Гаківниця» відразу ж перестане існувати. Це вже як мінімум!

Клара Петрівна вдавала, що уважно переглядає якийсь журнал, — насправді ж з-під опущених вій, мов гірські озерця, рухливі оченята зиркали туди, де Мирон Сидорович задумливо перегортав роман-застереження, як можна визначити жанр цього прозірливого твору М. Лєскова. Нарешті він підвівся й важким кроком наблизився до столика, за яким сиділа Клара.

— Даруйте, Кларо Петрівно. Може, вам буде неприємно…

Вона підбадьорливо посміхнулася — її здивувало, що шановний філософ без десяти хвилин доктор наук, чомусь почав заїкатися, мов школяр, який не вивчив завдання. А Грива й справді не знав, як йому почати розмову.

— Ну що з вами, Мироне Сидоровичу? — Вона ледве стримувала сміх. — Що ви хотіли сказати?..

Нарешті Грива знайшов ключ якщо не до всієї розмови, то бодай до її початку.