Розділ «Сила Моносу Роман»

Мирон Сидорович писав фантастично великі числа, які здатні налякати людину, що не знає правил поводження з ними, але Жовтий вивчав спеціальні праці з астрофізики, отож йому ці правила були знайомі. Він уважно стежив за обчисленнями, дещо занотовував і перевіряв, а коли Грива завершив роботу й подав результат, довго тер долонею лоба, наче зганяючи плівку з очей, котра заважала бачити істину.

— Як же це могло статися? Тут же ось що виходить: якщо навіть вважати, що в центрі Галактики міститься «чорна діра», однаково… Сама формула, що привела до уявлень про існування «чорних дір», диктує умови: чим більша маса, тим більший радіус. І як наслідок: тим менша густина.[10]

Слід звернути увагу ось на що: якби довжина гравітаційного радіуса в загальній теорії відносності вимірювалась не за формулою 2GM / С2, а за формулою GM / С2, то поміж гравітаційним радіусом (Rg) і радіусом живої плоті () можна було б поставити знак рівності.

Деякі фізики-теоретики вважають, що двійка у формулі Ейнштейна виникла із непослідовності в розрахунках. Ось що з цього приводу пише визначний фізик-теоретик В. Л. Гінзбург:

«Розрахунок цей виглядає непослідовно бодай тому, що фактично для тіл зі швидкістю, порівняною зі швидкістю світла С, кінетична енергія дорівнює    ,  а не МС2 / 2 Якщо в наведеному розрахунку вважати енергію корпускули рівною МС2, то для Rg ми одержали б значення GM / С2.» (В. Л. Гінзбург. О физике и астрофизике. — Москва: Наука, 1980. — С. 111).

Але ці відмінності в формулах не такі значні, щоб можна було пояснити, чому в галактичних «чорних дірах» астрофізики вбачають фантастичну густину, яка буцімто дорівнює мільярдам тонн в одному кубічному сантиметрі.

Тепер слід звернути увагу на інше: ґрунт, на якому виростає формула Сили Моносу, можна вбачати в двох парадоксах Ейнштейна — в його непослідовності щодо постулату Шварцшильда й непослідовності в розрахунках, про які щойно йшлося (прим, автора).

— Цілком правильно, — вдоволено підхопив Грива. — Саме так!.. Сучасна фізика, намагаючись описати центри галактик, оперує формулою, яка складається із таких констант: сім кіп гречаної вовни.

— Це вже ви занадто! Фізики оперують теорією відносності.

— А ви чим оперували? І результат вийшов цілком протилежний. Отже, тут справа не в самій теорії відносності, а в тому, що її можливості вичерпуються раніше, ніж ми опиняємося в центрі космічної системи. Саме через те й виникла проблема сингулярності.

— Гаразд. Поясніть, як ви уявляєте центр Галактики.

Іван Корнійович, кинувши це запитання, напружено стежив за обличчям Гриви. А той, мабуть, і сам не знав, як міняється його обличчя, коли він подумки переселяється в галактичний центр — туди, де астрофізики поселили «чорну діру». Чорна вона тому, що там таке велике тяжіння, яке не дає змоги пробитися назовні поза її оболонку жодному променеві. А «діра» тому, що надмірне тяжіння буцімто безперервно втягує в себе проміння довколишніх зірок, мов велетенський насос втягує воду. Але ж не можна вічно втягувати й нікуди не викидати! Отож, мабуть, викидає — але куди? Тут і з’являється: у сусідній всесвіт. Де ж він міститься? Не інакше як у напрямі до центру Галактики, бо в напрямі від центру ми потрапляємо в той Всесвіт, у якому живемо самі.

Ні, Грива не приймає такої моделі. Та модель центру Галактики, яка живе в його уяві, не просто інша — вона є могутнім осередком живої плоті, що за своїми розмірами перевершує діаметр Сонячної системи. Ось чому на запитання Жовтого він урочисто, навіть побожно відповів:

— То є Світло, в якому немає жодної темряви.

Жовтий поблажливо усміхнувся:

— Мені ви можете це казати, але комусь іншому не раджу… Так Іоанн Богослов визначає сутність Бога.

Мирон Сидорович струснув довгим волоссям.

— І правильно визначає!

— Можливо. Але ж ми з вами умовились обговорювати фізичну модель світу.

Грива підвівся з крісла, наблизився до вікна. Його огрядна постать кинула розріджену тінь на обличчя співрозмовника.