Розділ «Сила Моносу Роман»

Мирон лише цієї миті згадав, що сьогодні неділя.

— А ти не радів у моєму віці?

Батько з подивом окинув поглядом міцно збиту постать сина. Його чуприна сягала батькового підборіддя. Підріс хлопчисько, та й сил набрався — добре, що басейн для плавання відвідує, йому неодмінно слід займатися фізичними вправами, бо є зайвий жирок.

— Гм-м, у твоєму віці… Звідки це в тебе?

— А хіба що?

— Менше біля телевізора сиди, бо передчасно постарієш. І розмовляй тихше — матір розбудиш.

Сергійко майже крикнув:

— Гай-гай, її вже й слід прохолонув.

Мирон промовчав подумавши: «Якось не по-дитячому він розмовляє. А проте хіба ж тільки він?» Потім пригадав, що сам у його віці лише першу книжку самостійно прочитав — то була фантастична повість К. Ціолковського про подорож на Місяць. Не знаючи, що існує жанр наукової фантастики, сприйняв її як опис реальних подій — з дикунською наївністю гасав по селу й хвалився своїм відкриттям: по місячній поверхні люди ходять! І така була довіра до друкованого слова, що довго вчитель мусив пояснювати: там написано про те, що може колись бути, але поки що цього немає. Загалом Мирон вважав, що він і його ровесники, колишні сільські пастушки, розвивалися з великим запізненням. Так, але ж знали, що борошно виготовляють не з макаронів! Мирон нагадав синові цю «гіпотезу» — той добродушно засміявся:

— Коли ж це було! Я ще тоді під стіл пішки ходив.

— А зараз вважаєш себе дорослим, га?..

— Ну, не зовсім, але приблизно.

— Тобі ще п’ять років тягнутися до атестата зрілості.

— Дотягнуся, — з надмірною поважністю пообіцяв Сергій.

А Мирон Сидорович подумав, що й справді-таки дотягнеться: п’ятий клас, як і всі попередні, закінчував лише з відмінними оцінками. Однак Мирона щось непокоїло в духовному розвиткові сина — мабуть, те, чого ще як слід не встиг осмислити й сам батько.

Мирослава увійшла без дзвінка з базарним кошиком і букетиком пролісків. Від неї пахло задніпрянським вітром — чимось тим, що котить у собі з чернігівських лісів світловода Десна. Дружина ще не встигла побувати в перукарні — золотаве волосся розсипалося вільно, з тією милою безладністю, котра подобалась Миронові більше, ніж театральна впорядкованість.

— Ну, як тут мої мужчини? Всі вони такі: лише до загсу помічають, що на вулицях продаються квіти.

Її голосок звучав лагідно — мабуть, вона давно змирилася з тим, що від чоловіка не дочекаєшся квітів. А Мирон іще раз лайнув себе за неуважність, знаючи наперед, що й завтра забуде купити проліски.

Коли поснідали, Мирослава зайшла в кабінет і, підібгавши під себе ноги в прозорих панчохах, що надавали шкірі того соковитого відтінку, який можна побачити лише на старовинних полотнах, усілася на дивані. Настрій у неї був весняний, вся вона зіткана із радості, що в пору скресання котилася над містом. Було видно, що Мирослава сьогодні всім задоволена — і чоловіком, і квартирою, і її бездоганним вмеблюванням, за яким вона ревно стежила.

— Я зустріла Івана Корнійовича… Уяви собі, ваш директор сам ходить на базар…