Розділ «Сила Моносу Роман»

Оскільки не ми створили Всесвіт, а він є нашим Творцем, нам з усією неминучістю належить бачити його у вигляді Суб’єкта Творення. Це само собою одухотворює Всесвіт — Суб’єкт не може не володіти духовною субстанцією, інакше він перестане бути Суб’єктом. Але ж тоді ми й самі станемо неможливі: мертвий Всесвіт не здатний породити живих дітей!..

Словом, при нормальному, не викривленому квазінаукою баченні Всесвіту в кожній із безлічі його сфер слід припускати існування живих організмів із рецепторами чуттів, котрі запрограмовані на сприймання лише даної сфери — і завжди тільки однієї! Всесвіт усюди немислимо перенаселений, але ж, попри всю його перенаселеність, кожна сфера відчуває себе єдиносущою. Так, скажімо, в земному ефірі вже не відшукати вільної радіохвилі, але, настроївши свій приймач на одну із хвиль, ми здатні повністю ізолюватися від інших — якщо, звісно, нам не заважають пірати ефіру. Є рації, які програмуються лише на одну хвилю, — цим вони відрізняються від радіоприймачів. Отак у людини запрограмовані рецептори відчуттів — лише на одну сферу. Бачити безмежність — значить, нічого не бачити. Щоб дух наш міг відчувати себе живим, йому належить мати систему образів. Якщо ж ми настроїмо наш телевізор одразу на кілька програм, що ж ми матимемо на екрані, окрім хаосу? Але ж переглядаючи якусь одну програму, ми добре знаємо: де б ми в просторі не кольнули голкою, всюди живуть зорові й звукові образи, яких ми зараз не сприймаємо.

Щоб правильно уявити Всесвіт, слід передовсім відмовитись від антропоцентризму: Всесвіт існує не заради нас, а ми створені заради якоїсь певної мети нашого Творця — мети, котра поки що лишається для нас незрозумілою. Але це не означає, що такої мети взагалі немає. Найприродніше припустити, що незліченна кількість живих сфер — це, власне, і є форма самоіснування Всесвіту як Суб’єкта. Отже, наше «я» — це фактично його «Я»; у нашому тілі живе він сам — той, кого Грицько Грива називає Моносом…

Повторюю: ми зараз послуговуємось арсеналом доказів, які Мирон Сидорович вживатиме пізніше. Безумовно, порівнювати людину з телевізором або рацією — значить, спрощувати і людину, й світ. Природа свої образи створює набагато досконаліше: то не просто пасивні відображення, кинуті у простір так, як це робить телестудія, — то є ми самі, живі серед живих. І все ж поверхню земної кулі певною мірою можна порівняти зі стереоекраном, де відбувається лицедійство, автором якого є Монос.

Ми ще не раз повернемось до цієї тези, але слід мати на увазі: жодне порівняння не можна сприймати як тотожність, бо життя можна порівнювати лише з самим життям — і ні з чим більше! А спрощення, до якого часом вдавався Грива, потрібне лише для того, щоб легше було уявити надміру складне; складне не своєю механікою (вона доволі проста), складне саме отією простотою, на яку не вистачає нашої фантазії. Мирон не кликатиме до Церкви, але завжди наголошуватиме: художні засоби, якими послуговується Церква, допомагають правильно побачити світ.

Щоб завершити опис фізичної моделі світу, котра відкрилась Миронові, спробуємо відтворити типовий діалог, який виникатиме всюди, де Грива шукатиме уваги й розуміння. І колеги-філософи, і фізики, і просто освічені співбесідники, стенаючи плечима, висловлюватимуть майже ті ж самі сумніви й заперечення:

— Наші знання відносні, це так. Але світ безмежний — отже, й пізнання безмежне. Ми можемо лише наближатися до абсолютного, але досягнути його… Це неможливо! І слава Богу, що неможливо. Бо інакше нам би довелось визнати: більше пізнавати нічого. Бр-р-р… Це вже смерть, добродію. Смерть!..

На це Мирон Сидорович відповідатиме так:

— Хірурги, по суті, до кінця вивчили людський організм — з анатомічного боку, звичайно. Не з якогось іншого. Якби ми не вірили в абсолютність їхнього знання, ми б не лягали на операційний стіл. Але ж знати людину з боку анатомії — ще не означає знати все про людину. Фізіологічно людина не дуже відрізняється від тварин. Всім добре відомо: фізіологи спершу експериментують на кроликах, а вже потім переходять до людини. Чи не так?.. Ми кажемо: людина в собі повторює Всесвіт. А раз ми так кажемо, то, значить, Всесвіт бачимо живим організмом. Чому ж ми гадаємо, що цей живий організм не піддається такому ж самому вивченню, як організм людини?.. Прошу зрозуміти: я вважаю скінченною лише фізику, а не взагалі наші знання про Всесвіт. Так само, як скінченна анатомія. По суті, фізика і є анатомія Всесвіту. Потім… Це неправильно, що світ безмежний, — безмежний лише простір, не світ.

— Хіба це не те саме?

— Ні, не те саме. Хіба кількість елементів безмежна? А втім, доведено: зорі й галактики всюди складаються з тих самих елементів. Далі: хіба швидкість світла безмежна? І так само не можуть бути безмежними гравітаційні сили…

— Чому?

— Тому що існує гравітаційна стала. Швидкість світла і гравітаційна стала при своєму схрещенні неминуче породжують скінчену силу — Силу Моносу. А там, де існує скінчена сила, світ не може бути безмежним.

— Що ж таке наша сфера?

— Процес. Киньте камінь у тихе озеро — і ви побачите креслення Всесвіту. І атома, і планети… Те, що ми називаємо земною кулею, — тільки хвилі, породжені сферою Моносу. Тією сферою, де живе його плоть. Або назвемо так: м о н а д а. Як звичайний камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі на воді, так монада породжує хвилі у світовому просторі. Вона є о с ц і л я т о р о м — так це називається у фізиці. Хвилі, породжені монадою земної кулі, — це, власне, і є наша планета. Ці хвилі виглядають згущено, застигло лише тому, що існує опір світового простору. Простору як матерії. Поміж рухом відцентровим і доцентровим виникає рівновага. Саме вона, оця рівновага, і забезпечує існування небесного тіла: простір брижиться, згущується; хвилі перетворюються на сфери. Ми живемо в одній із таких сфер. Щоб це було ясніше, візьміть товстий шмат еластичної гуми, проткніть її гострим прутиком і в товщу вставте металеву кульку. Навколо кульки виникне згущення й напруження, котре дедалі від центру слабшатиме. Отак монада розриває світовий простір. Її можна назвати антипростором, антивакуумом, навіть антиматерією. Остання назва буде найточніша. Мовою фізики: світовий простір не є континуум, він виглядає дискретно, нагадуючи собою щільник. Або ще наочніше бачити його у вигляді надзвичайно еластичної гуми, що всюди має розриви, заповнені металевими кульками. Відомо: ядро земної кулі дехто вважає залізним. Даруйте, але це іще наївніше, ніж наша гумова модель. В кожній системі сталою величиною є лише радіус монади; всі інші радіальні відстані приводять до сфер, яких безліч. Наша сфера відрізняється від інших лише мірою речовинної густини і нічим більше. Гадати, що ми є винятком у природі, — значить, бути сліпцем.

— Виходить, тяжіння взагалі не існує — нам важко вирватися в космос лише тому, що ми затиснуті складками самого простору. Брижами, як ви кажете.

— Так, ви зрозуміли правильно.

— А як же бути з ньютонівським законом тяжіння?

— Його легко переписати на радіуси монад — і тоді стане ясно, що насправді існує лише взаємовідштовхування, не тяжіння.[6]

— Фізичні розмірності ґрунтуються на крихітній часточці паризького меридіана. Метр — величина відносна. Як же за його допомогою можна увійти в Абсолют?