Розділ «Сила Моносу Роман»

— Авжеж. Кінчик її залягає саме там, де починається розуміння, що речовина й матерія — далеко не те ж саме. Навіть навпаки!..

— Гаразд. Обіцяю простудіювати «Матеріалізм і емпіріокритицизм». Ви не проти? Бо мені здалося…

— Даремно вам здалося. Зверніть увагу на розділ «Матерія зникла». Може, я називаю трохи не точно. Завтра уточню. Ленін там змушений погодитись, що матерія й маса — категорії зовеш не тотожні. Маса й речовина — фактично синоніми… Але ж ця ленінська праця написана на початку століття. За піввіку стільки води спливло! Зате релігійна традиція випирає іншим ребром…

— Що ви хочете сказати?

— Колись Луначарський, критикуючи Блока, вважав за потрібне уточнити: попереду революції йшов не Христос, а Ленін.

— Ну то що? — спантеличено запитала Клара Петрівна. — Хіба це не так?..

Мирон сумно посміхнувся.

— Невже доречно вождя революції протиставляти Христу? Або навпаки?.. Оце ж воно і є — неусвідомлене продовження релігійних традицій. Христос — Бог. То невже й Леніна слід бачити Богом?.. А дехто ставиться до його творів як до новітньої Біблії. Скажімо, той самий Божко. Ви помітили, що він прийшов на дискусію з написаною промовою? Вся вона спрямована проти вас, Кларо Петрівно. Ви його вельми розчарували тим, що зняли з обговорення роман Лєскова.

— Божко підходив до мене, висловив обурення, що я передумала. Мовляв, це непошана до опонентів. А я кажу: якщо ви підготувалися, то й виступайте — хто ж вам заважає? Виявляється, він побудував свою промову на передбаченні, яке ви своєчасно розгадали.

— Це неважко було розгадати, — сказав Мирон Сидорович, зіпершись ліктями на бильця альтанки, що височіла над вечірнім Дніпром. Ба, навіть над головою і над хрестом святого Володимира — і це здалося Миронові зовсім недоречним. Раніше таке не спадало йому на думку, а тепер він був певен, що в цій позірно зовсім безневинній парковій споруді є щось блюзнірське, як і в постишевському залізобетонному чудиську, котре Юрко Жолудь охрестив бюрократичним дотом.

Розділ шостий

Стенограма промови кандидата філософських наук Ю. Жолудя в дискусійному клубі «Гаківниця»

Шановні колеги! Людина народжується не для того, щоб протягом життя повторювати завчені істини. Кожна особистість має в собі щось неповторне — треба лише вміти розкритися для інших отим своїм неповторним. І лише тоді, коли людині це вдалося, можна вважати, що вона не змарнувала власного життя. Але ж як часто перед нами виникають всілякі заборони! То є фактично заборони бути людиною. Бо якщо ви не дозволяєте мені сказати своє — те, заради чого я народився на світ, — ви прирікаєте мене на механічне існування, я відрізняюсь від інших механізмів лише зовнішнім виглядом. Та ще, можливо, способом розмноження. А проте і в цьому людина далеко не самобутня — вона розмножується так само, як усі інші істоти, що належать до класу ссавців.

Чим же саме людина відрізняється від комп’ютерів і тварин? Не вмінням запам’ятовувати й відтворювати прочитане — комп’ютери це роблять значно краще. Не біорепродуктивними можливостями — тварини відтворюють себе в дітях так само, як і ми. Їм також властиве почуття любові — серед тварин, скажімо, не вважається подвигом, якщо батьки йдуть на смерть, щоб врятувати життя дітей. Людина відрізняється і від комп’ютерів, і від тварин лише одним: умінням говорити й виготовляти щось нове, неповторне — таке, чого ніхто й ніколи не говорив, не виготовляв. Узагальнюючи, можна сказати: ми тільки тоді люди, коли несемо в собі здатність до творчості. І до шукання істини. Я певен, що об’єктивна істина існує…

Голос. Що ви розумієте під об’єктивною істиною?

Жолудь. Створення правильної моделі світу — тобто такої моделі, яка і в загальних закономірностях, і в деталях адекватна об’єктивній реальності. Так, об’єктивна істина існує і вже, на мою думку, не раз приходила на Землю, хоч кожного разу вдягалася в інші словесні шати. Якщо ми впізнаємо її під цими шатами, тоді нове фактично полягає в тому, щоб мати мужність повернутися до старого. То, може, й не варто шукати — досить того, що ми завчаємо відкрите іншими? Ні, тисячу разів ні! Бо тоді людям було б досить самої Біблії. Це на одному полюсі. А на другому — ленінської праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм». І те, й те можна закласти в комп’ютер, навіть у десятки комп’ютерів — ось вам об’єктивна істина. Але ж, походивши довкола розумної машини, де живе своїм променевим життям об’єктивна істина, людина неминуче почне мордуватися: «Якщо я все це завчу напам’ять, то не машина буде продовженням мого мозку, а мій мозок стане продовженням машинного. Навіщо ж тоді я, люди, людство?..»

І в той же час нам відомо: Всесвіт існує в єдиному примірнику — він не тиражується у відповідності з нашими уявленнями про нього. Отже, якщо хтось, колись, десь — сім тисяч років тому або тільки вчора — створив правильну модель світу, було б смертельним злочином відкидати її лише заради наших претензій на квазіновизну. Як же тоді бути? А дуже просто: не слід забороняти людині бути людиною. Цим я хочу сказати ось що: дозвольте мені самому прийти до висновку, що ця істина справді непогрішима і що вона не потребує жодних доповнень. Нехай я на цьому зверну собі в’язи, навіть розіб’юся на смерть…

Голос. Така можливість завжди існувала.

Жолудь. Так, справді. Це свідчить лише про те, що земна людина завжди була людиною — вона не дозволяла і не дозволить відібрати в себе право, без якого ми перетворюємось на біомеханізми: право на вільну думку і вільне слово. Хтось може сказати, що вічно ходити по колу (від пізнаного через непізнане знов до пізнаного) — це тільки гра в пізнання, котра не має жодного сенсу. А проте це далеко не так! Життя — взагалі справа не нова. Воно ж існує лише заради пізнання — іншого сенсу я не бачу.

Наведу приклад. Сьогодні ми чимраз більше й більше переконуємось, що античний світ у створенні моделі мегакосму досяг таких вершин, до яких ми поки що не піднялися.