Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Горілий не збирався тікати. Цим би він точно погіршив своє становище: тікаєш від міліції — вже винен. Раптом йому гостро закортіло, аби ці двоє придурків загребли його у відділок, замкнули в камері до ранку, дали відлежатися, все одно ж випустять. Проте шосте відчуття підказувало: забрати заберуть, тільки ж цим не обмежаться — обов’язково почнуть зводити рахунки під виглядом того, що затриманий чинив опір. Але бити себе носаками та кийками він точно не дозволить, хоч одному та зламає носа або щелепу, наприклад — ось цьому, Малишеву. Це вже стаття плюс власні поламані ребра.

Поки міркував так — патрульні підійшли з обох боків.

— Старий знайомий, — не запитав — констатував факт сержант Прудник. — Куди їдемо?

— Поки що нікуди, — чесно відповів Сергій.

— Значить, поїзди зустрічаємо, га? — мовив з іншого боку Малишев.

— Гуляю, — обмежився Горілий коротким поясненням.

— А залізничний вокзал, аби ти знав, не місце для прогулянок, — Прудник говорив до свого ворога, як до неприхованого ідіота.

— Гаразд. Я піду погуляю в інше місце, — без надії сподіваючись, що все ще може минутися, Горілий зробив спробу забратися геть, та Малишев чіпко схопив його за лікоть.

— Красти підеш?

— Чому відразу красти?

— Бо в нас місячник по боротьбі з профілактикою вуличної злочинності, — гордо заявив сержант. — І ти, братику, під нього підпадаєш. Воруши копитами, зараз у тюрму підемо.

— За що? — Сергієві самому це питання видалося безглуздим.

— Я тобі… козел… десять причин намалюю, — процідив Прудник. — Не зли мене, ясно? Побачимо, хто тебе цього разу витягне.

Виходу не було.

Але наступної миті сталося те, що могло статися тільки на такій важливій залізничній станції, як Конотоп. Десь над головою хрипко прокашлявся гучномовець, а потім закликав утомленим жіночим голосом:

— Працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування! Повторюю, працівники міліції, терміново пройдіть до зали очікування!

Від передчуття позачергової демонстрації своєї безмежної влади сержанти навіть синхронно розпростали плечі.

— Стій тут! — наказав Малишев, тицьнувши кийком Горілого в живіт. — Не йди нікуди, гірше буде.

Після того, переконані, що ворог послухається і покірно чекатиме своєї черги на екзекуцію, обоє слуг закону побігли у будівлю вокзалу з’ясовувати, що там за пригода. А Сергій і правда лишився стояти, чекаючи, поки Малишев і Прудник візьмуться до нього. Так минуло зо п’ять хвилин — аж тоді до Горілого дійшло, до чого він опустився і наскільки втратив будь-яку здатність до опору. Нехай безглуздого — але ж опору…

Зціпивши зуби від образи на самого себе, Сергій розвернувся, знову пірнув у надра вокзалу. Патрульні Малишев і Прудник саме кудись упевнено вели підозрілого, як їм здалося, хлопця. Той чимчикував покірно, тільки так можна заслужити подальше прощення, і Сергій отримав зайву можливість подивитися на себе збоку. Побачене йому не сподобалось. Зайняті процесом здійснення правосуддя, сержанти нікого і нічого довкола себе не помічали. Провівши компанію поглядом, Горілий рішуче рушив до почекальні, вибрав собі вільне місце в кутку, біля заглибленого в себе огрядного дядька з брудною картатою сумкою, вмостився, напівприліг, заховавшись за ним, прилаштував рюкзак під голову.