Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

Брат сидів на кухні. Маленький телевізор, прилаштований на великому холодильнику, показував новини.

— Як справи? — питання прозвучало байдуже.

— Нормально, — буркнув Сергій, розуміючи — відповідь ще дурніша.

— Додому тобі не пора? — без жодних дипломатичних переходів запитав брат Юрій, відвернувшись од телевізора, глянувши на пожмаканого брата знизу вгору.

— Коли? — Сергій не знайшовся, що відповісти.

— Давно, — відчеканив Юрій. — Мама дзвонила. Ти їй наплів про якусь там роботу, кудись ти там улаштовуєшся… Не влаштувався ти нікуди, Сергію. Не сезон. Криза скресла.

— Ти це їй сказав?

— І це теж, — зробивши звук голосніше, Юрій підвівся. — Слухай, я все розумію. Тільки і ти мусиш збагнути: в мене сім’я і дочок двоє. Вигнати тебе я не можу, не маю морального права.

— Це тобі хто сказав? — Сергієві важко дихалося, не від братових слів — загальний стан не сприяв жодному полегшенню. — Про моральне право — хто сказав? По ящику? — він кивнув у бік телевізора.

— До чого тут… А, — Юрій відмахнувся, обперся руками об кухонний стіл — частину новенького «куточка», зробленого явно під замовлення. — Друга вбили, згоден…

— Що? З чим ти згоден?

— Я… я дурню верзу, Сергію, а ти її, дурню цю, коїш… Я матері пообіцяв — ти завтра будеш. Ну, відпочинеш удома… Тут стреси… Катька твоя… Коханця її… я знаю… З різних там справ…

Тепер об стіл вперся руками Сергій. Брати якийсь час упритул гляділи один на одного.

— Ти, Юрець, уже зовсім тут… Не можеш сказати, як мужик мужику, — вали, мовляв, Сірий, звідси, дістала мене, тебе, в смислі, моя… твоя… коротше, п’яна кримінальна морда. Чи «бандитська морда» краще звучатиме? Зрозуміліше мені, жінці твоїй, дівчатам?

— Не репетуй, — тихо попросив Юрій.

— Чого це? Ви хіба в родинному колі не перемелюєте все? Хіба не обговорюєте тут родича з тюрми? Хіба не запитує тебе твоя баба, коли вже він, в смислі я, перестане тут перегаром смердіти, жерти тут кризові харчі, спати тут…

— Моя дружина — не баба, — Юрій урвав брата, намагаючись надати своєму голосу ноток суворості.

— Правильно, не баба вона, звиняй. Ти — баба, Юрок-огірок! Сам не можеш мене послати, то мамкою прикриваєшся. Пообіцяв він, завтра я буду, чекає хай! Та подавися ти!

Лють вимученого організму рвалася назовні. Горілий навіть подякувати братикові раптом захотів: дав привід зло зігнати, хоча він навряд чи тепер на це заслуговує. Сергій розвернувся, задівши край столу стегном, стрімко перетнув коридор, — племінниці ще демонстративніше втупилися в телевізор, — штовхнув двері кімнати, де спав, підхопив худий наплічник, єдине своє тут майно, в якому — зубна щітка та зміна білизни, і, широко ступаючи, аби покінчити з усім якнайшвидше, пройшов до передпокою, почав похапцем узуватися. Юрій, стоячи в дверях кухні, стежив за ним без жодного подиву, але й без особливої радості.

— Куди підірвався?