Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Денис Бородуля, нагадаю тобі, був у розшуку і стріляв у офіцера міліції, котрий, перебуваючи при виконанні службових обов'язків, хотів його затримати. Ось, — підполковник поліз у внутрішню кишеню, видобув складений учетверо папірець, кинув на сидіння.

Сергій узяв, розгорнув. Стандартне оголошення в розшук. Портрет людини, якої Горілий ніколи в житті не бачив, — Дениса Бородулі, тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року народження, лише на п’ять років молодший за Андрія, мертві обоє, як на війні.

— І що?

— Доби не висіло. Може, він не збирався вбивати… Склалося так…

— Погано склалося.

— Згоден. Тепер скажи мені не для протоколу: тобі це все для чого?

— Ви про що?

— Вимкни дурня, Горілий. Не ображайся на те, що зараз почуєш, але ти — ніхто. Людина без документів. Місяця не минуло, як із тюрми вийшов. Мент-корупціонер. Не перебивай, — відчувши п'яне Сергієве бажання щось зі сказаного заперечити, Зарудний виставив перед собою руку, жестом звелівши помовчати. — Так є, Сергію. Таким ти видаєшся збоку. Такий твій соціальний статус, якщо висловлюватися зовсім уже казеною мовою. Гаразд, приїхав з’ясувати стосунки з колишньою жінкою, попив горілки зі старим другом. Але для чого тобі постійно крутитится поруч? Добре, ти вирахував ту вашу пророчицю, існування якої, до речі, дуже сумнівний факт, — знову застережливий жест. — Сумнівний, сумнівний. Я, припустімо, тобі ще повірю. Але хто, крім тебе і покійного Шполи, її бачив? Вдова Коваленка? Нехай, знову ж таки — нехай. Згоден — ти її вирахував, чим довів — оперативної хватки не проп’єш і судовим вироком її не позбавити. Ну, для чого ти зі своїм стрьомним, Горілий, таки стрьомним соціальним статусом взагалі поліз не у своє діло?

Відповідь уже зривалася з Сергієвих вуст.

— Самі ж сказали тільки що — бо я опер, громадянине начальник, — останню фразу він навмисне промовив із підкресленим блазнюванням. — Нехай без паспорта та з судимістю, але — опер. Тільки відмінність у тому, що Андрюха чекав від начальства відмашки, аби почати вираховувати пророчицю, і не був певен, чи починати це робити взагалі. А мені ніхто не вказує, що чинити, де, коли і як. Я вже на волі, громадянине начальник.

— Не кривляйся, — відповів Зарудний рівним голосом, зовсім, здається, не здивований відповіддю, хотів залізти в непотрібні суперечки, та потім, очевидячки, вирішив не переливати з пустого в порожнє, замість цього простягнув руку до пляшки. — Дай іще, чи що…

Чоловіки знову випили, лишивши практично на денці. Випите закурили.

— Тепер що робитимеш? — запитав, помовчавши, Зарудний. — Справа закрита.

— Вже?

— Скоро закриють. Сам знаєш нашу систему, вона не помінялася. Повторимо урок, Горілий: підозрюваний у вбивстві бізнесмена спочатку ховався від міліції, потім чинив збройний опір працівнику міліції і вбив його.

— А ствол, із якого вбили Коваленка, є?

— Швидше за все, Бородуля його викинув. Куди — ми ніколи не дізнаємося. Але у нас, Сергію, і не такі дірки латали. Це неправильно… мабуть… Проте це так. І не тільки в нас. Зрештою, пошук знаряддя вбивства тепер — проблема не розшуку, а слідства. Відповідно, і пророчицю, так майстерно тобою вирахувану, ніхто вже шукати не стане: злочин розкритий.

— Але пророцтво було.

— І в газетах є гороскопи, — в тон Сергієві відповів Зарудний. — Побачить хтось повідомлення про несприятливий для себе день, стукнеться того дня лобом об стовп, і що — побіжить судитися з гороскопом? Не сміши курей. Я не почув — далі в тебе які плани?

— Чому вас так цікавить моє майбутнє?