Розділ «Андрій Кокотюха Пророчиця»

— Пішки дійду.

— Все одно — ходімо, посидимо. Є пара слів.

— Та ясно.

— Нічого тобі ще не ясно.

Розвернувшись, підполковник широкими кроками рушив до своєї машини. Біля неї маячив водій, який надавався начальнику карного розшуку за штатним розкладом, хоча Зарудний сам любив сидіти за кермом. Проте часом шофер возив начальство на якісь офіційні наради в Суми, або просто в службових справах, коли й куди Зарудний вважав за потрібне. Жестом наказавши водієві відійти, підполковник сів на заднє сидіння, кивнувши Горілому, аби той примостився поруч. Зачинивши дверцята зі свого боку, підполковник узяв із сидіння формений кашкет, кинув наперед, зітхнув.

— Давай сюди, що там у тебе.

— Де?

— Не дратуй мене тепер, Горілий, добре? Давай, пом’янемо…

Сергій зі слухняним спокоєм подав Зарудному свою пляшку. Той, ковзнувши поглядом по етикетці, зробив кілька великих і жадібних ковтків просто з горла, повернув Горілому, і поки той прикладався й собі, витяг цигарки, закурив, кинув пачку перед собою на сидіння. Ну її, гордість — Сергій теж узяв цигарку, затягнувся пожадливо, наче курив не півгодини тому, перш ніж зайти на міський цвинтар, а щонайменше рік тому.

— Як це сталося? — запитав він.

— У газетах же писали. Навіть у новинах…

— Не читаю. Не дивлюся. Насправді як було?

— Так, як писали, — Зарудний, опустивши скло, струсив попіл. — Тупо, просто, швидко. Через те — страшно.

— Ким він був… ну, той, хто стріляв? Підозрюваний по справі Коваленка?

— Андрій реалізовував отриману від стукача інформацію. Хто він, для чого «злив» Бородулю — гадки не маю. Ти ж у наших справах обізнаний. Своїх інформаторів опери начальству не здають.

— Але ви все знаєте… Начальство…

— …багато про що в курсі, — погодився Зарудний. — Тільки не цього разу. Якого хріна той Бородуля ховався, тікав, стріляв — у голові не вкладається. Для чого він узагалі на дно заліг? Доказів же насправді не було, тільки збирали… Значить, було щось, було…

— Тепер — є?

— В смислі?

— Докази. Є докази?