Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Рука, що обіймала мене, стислася ще тісніше й піднялася до мого обличчя:

— Дивися.

На чорному циферблаті була перша сорок сім.

Дикий плющ повзе по сірому камені, густа трава, торішнє листя, схилені над нами зарості густого чагарнику й нестрижений самшит. І оголений він — як Демон у Петрова-Водкіна, що сидить навпочіпки, з сонячними відблисками, що грають по його хижому мускулястому тілі, по гладенькій смаглявій потилиці, дивиться знизу й трохи через плече:

— Ну, ходи ж сюди.

А я сміялася… Істерично, задихаючись, волосся обліпило моє обличчя, лізло до рота разом із мокрим зігнутим пальцем.

А він усе шепотів разом із листям:

— Так… так… Моє малятко, яке ж ти в мене золотко… Ти мій скарб… Яка ти чудова… Яке в тебе обличчя…

— Яке?

— Воно сповнене пристрасті… Ця насолода… Тобі добре… Як же тобі добре… — і цей жест, його рука, що повзе по моєму обличчі, крізь запахи меліси й евкаліпта, крізь пряний запашний полудень, чіпляючись за губи, плутаючись у волоссі.

І начебто з ударом мідних струн на цимбалах, до мене крізь цю пряну спеку долетіло:

— Кінчай… кінчай… кінчай…

Раптово мою щоку обпалив хльосткий ляпас. Я неймовірно зависла над оргазменою прірвою, час начебто зупинився, і я буквально ширяла в тім, що звичайно триває стрімку секунду.

Час зупинився. Боже ж мій… Та вибий же ти себе з мене!

…І потім ще — несильно, але лунко, хльостко, і я начебто на гумовій линві, гойднулася й підскочила в цій своїй космічній безодні.

180 хвилин щастя.

14:47

Я встала, поправила одяг, надягла навушники, палець охоче ліг на кнопку «рlау».

— Спасибі, — сказав Гепард і залишився десь позаду, поки Джон Хукер дуже в тему співав мені про «Unchain My Heart».

Під час нашої прогулянки пляжами батько якось напружився й почав злобливо щось сичати й розмахувати руками. Я сонно повернула голову лише на другому реченні, коли почула багатообіцяючі «мерзота» й «стерво». А річ була ось у чому: ще дорогою в «Марат» ми одночасно відзначили появу на пляжі нового сімейства — дві жінки років 35–38, що сильно молодилися, й дівчинка, така ось ніжна, цілком сформована квіточка старшого шкільного віку. Вони були цілком білі, й поки ми брели бетонною набережною, вони, весело щебечучи, мазалися кремом для засмаги. А тепер, за якісь жалюгідні 20 хвилин, наш неперевершений, нахабний і звабний імрайський змій уже сидів, затишно влаштований скраєчку на їхній підстилці та щось жваво з ними обговорював. А боязка квіточка тим часом лежала на животі трохи віддаля й із жахом та зацікавленням невідривно дивилася на мого коханця.