Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— То так?

Звісно… Так! Так!!! Так, Гепарде, авжеж, Альхене!

Якщо мені це не завдасть великої праці, то хіба ж мені важко в пекучу сієсту прокрастися джунглевими стежками й прослизнути на пляж?

— Так, Сашку, без проблем, — я скріпила угоду ніжними обіймами та мерщій повернулася додому. У передпокої скинула в'єтнамки, й батько, що з’явився за 10 хвилин по тому, застав мене за різанням салату.

Якимось утлим суденцем я перебралася через бермудський трикутник обіду, потім щось мила, щось сортувала на поличках, щось підмітала, потім розмазувала холодну воду по стегнах і бризкалася «Каїром» (але ж тоді, на Генералці, він, цілуючи мене, шепотів: «О Боже… Як ти пахнеш…»). Ну, а потім, під якимось сумнівним приводом отримала «добро» на сидіння на веранді Старого Будинку й уже мчала щодуху геть із Двору.

Повз мене пролетіли павукоподібні ворота, роздвоєна сосна, поруччя Старих сходів. І Альхен, напружений, знімав з себе веснянкуватого чортика, уже в майці й шортах, посміхався з-під сонячних окулярів, дивлячись, як я нахиляю голову під двома пересічними діагональними трубами й підходжу до лежака (без рушника). І цей його голос: «Я ж казав, що вона прийде». Танюшка програла заклад і на мить насупилась, відійшла вбік, а він посміхнувся мені, сказав, що краще буде, коли разом нас бачитимуть якнайрідше і я мушу піднятися туди за 10 хвилин. А він іде просто зараз.

Неможливо описати, як довго тягся час. Танька була бадьора й життєрадісна, а я відповідала невлад, і Вірі, здавалося, було зовсім байдуже — куди й із ким (і навіщо) я зараз іду.

А потім стрілка на моєму годиннику перемістилася за заповітну рожеву літеру «р» у слові «hipp» на моєму білому безцифровому циферблаті, і я радісно рвонула геть із розміряного сієстою сонного пляжу.

Він сидів на лаві, в затінку, а коли побачив мене, швидко відклав книжку, встав і сказав:

— Нарешті, а я вже думав, що ти ніколи…

Ніхто й ніколи…

Не цілував мене так, як робив це ти. Ніхто й ніколи не здавався мені в своїх гріхах таким досконалим. Ніхто й ніколи не міг розбудити в мені такий обвал почуттів, щоб від розпухлих, солодко-незграбних губів із тихим рокотінням мчав усе нижче та нижче… Ніхто не міг так засліпити мене й зробити такою непорушною — я розчинялася, розпливалася й не пам’ятаю, як ми сідали на лаву, як обіймалися, яким хитромудрим сплетінням з’єдналися наш руки й ноги.

Сарафан був наполовину зсунутий, але раптом якась відьмина тінь за курним вікном сполохала гармонію, Альхен відірвався від моїх грудей і сказав, що за все існування цієї лави (точніше — його на ній) жодна пара очей не затьмарила плину пряної самби. Пророча тінь змін, які грядуть. Камінь, пущений у скло сталості.

А потім він сидів з відкинутою на спинку лави головою, і його обличчя було страхітиво близько — за сантиметр піді мною. Він навіть не скинув шорти, і збоку це, можливо, мало вигляд безневинних витівок. Моє розпущене волосся падало йому на щоки й, напевне, закривали нас, коли ми цілувалися.

Він міцно тримав мене за стегна, налаштовуючи на ритм, потім його друга рука пробралася кудись, і він прошепотів:

— О Боже… Як хороше… Як же добре ти це робиш… Ах… Як же тобі хороше…

А я пригорнулася до нього ближче, здригаючись, від лебединого ковзання пальців по моїй спині, припала губами до його гладенької шиї, жадібно, мов вилуплене з ебенового яйця вампіреня, силкувалася випити його всього. А по тому мене поглинув якийсь заблуканий стан ширяння в небесах, що його зріла романістка назвала б «несамовитою млостю» — пам’ятаю тільки, що лобом і переніссям притискалася до його диявольського плеча.

— Як швидко можна тебе збудити… — його пальці заповзли в моє волосся, я знову здригнулася від тієї солодкої вкрадливої наполегливості, з якою він трохи відкинув моє обличчя, щоб дивитися в очі.

— Але ж ти sexy… Такий чарівний вираз… У тебе ластовиння, начебто з меду.

— То з’їж його…