Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Не поспішай. Замри. Розслабся. Нікуди не треба поспішати.

— Добре… — я розслабилася; якщо мене все-таки збираються ґвалтувати, то це ще не значить, що те саме потрібно робити з моїми психікою і нервами.

— Бачиш, як здорово вийшло, — прошепотіла я, — тепер я можу з тобою зустрічатися хоч і щодня.

Альхен відповів якоюсь китайською приказкою про горщик, із яким коли щось часто робити, то він розіб’ється. У мої труси тим часом ніхто залазити не поспішав. Це обставина водночас і заспокоїла, й чомусь розлютила мене.

— Ось що: а ти можеш відповісти на одне моє запитання? — суворо запитала Адора.

— Так, звісно…

— Слухай… Значить, так… Я тобі подобаюся, чи ні? Йдеться не тільки про зовнішність… А й про все інше. Ну, то так, чи ні? І без коментарів, будь ласка.

Він мовчав. Незважаючи на божевільні зусилля, я все одно не могла відгадати, що відбувалося за маскою його вмиротвореного замисленого обличчя. Як жорстокої Як це на нього схоже!

Він мовчав.

— Ось що, — сказала я, — для прикладу, для легкості, так би мовити, скажу, що ти мені жахливо не подобаєшся. Я тебе взагалі не зношу.

— Це я знаю, — посміхнувся Йог, — але відповісти однозначно не можу все одно. На такі запитання не буває однозначних відповідей.

Я зітхнула. Виразно відчувала власне збудження. Як у тих снах. Особлива волога, духота в причинному місці. А він шепотів мені щось… Про те, що було два роки тому, про мою помилку… І про те, що я була не права, коли кинулась у перше-ліпше ліжко… Що безладне злягання — це дуже погано…

— Хоча, звичайно, зараз ти… — я не розчула. Я не чула взагалі нічого. Його руки гріли мене там крізь два шари одягу, а мені хотілося плакати від власного безсилля. І навіть це тіло, дідько забирай, уже не корилося мені!

Він цілував мої груди й обплітав мене руками, і я стогнала, закидаючи голову на лаву, ковзаючи пальцями по його потилиці, граючись коміром його майки.

— Мені час іти. Уже одинадцята.

А він і далі мене гладив по смужці, що відділяла засмаглий низ живота від незасмаглого. Потім посміхнувся, зазирнув у вічі, й стався ще один поцілунок.

Торкаючись губами до мого вуха, він дихнув, посилаючи мене в черговий каскад дивних конвульсій:

— Настав час іти… йти… йти…

Я встала й мало не звалилася. Голова наморочилась. Хотілося лежати, качатися, кусатися… Вампір.

— Поправ одяг і опорядися.