Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Потім одним рвучким, точним рухом майку було усунуто.

— Груди, вкриті пушком… — посмішка розчулення. Такий близький фізично, для мене він був, як і раніше, недосяжним. Я ж бо не знала про нього нічого — тільки те, що наші життєві паралелі ніколи більше не перетнуться.

А поки що немов застигла статуя, немов нависла над здобиччю кобра, мій Альхен із долонями за два міліметри від моїх грудей, вкритих пушком… Безмовний… І тільки очі й легеньке гаряче здригання пальців свідчить про ту пристрасть, яка прокинулася в його тілі (пишу, як бульварна романістка).

— Поцілуй мені груди, — хрипко попросила я. Маленькі сріблясті зірочки заструменіли по всьому тілі, обгонячи одна одну.

— Так… так… так… — цей оксамитовий шепіт ще раз підтверджував мою розгубленість.

— Не поспішай. Запам’ятай, ніколи не треба поспішати. Розслабся… Для тебе час зупинився. Не думай ні про що, — і він поклав мою руку на місце, розташоване трохи вище від його прикритих шортами стегон. Перебуваючи на вершині його сили, що саме розквітла, я, проте, ніякої активності не виявляла. Після «очлененої» зими, що залишила в моїй голові моторошнуватий відбиток граничної відрази, безпосередньо статевий контакт із цією частиною чоловічого тіла викликав у мене стан, близький до передкорабельної нудоти, коли, стоячи на причалі, дивишся, як танцює по хвилях катер. І на його борт потрібно невдовзі ступити! Відчуваєш, як шлунок починає згортатися в тугий клубочок.

Він відразу помітив і поцінував ступінь охолодження, тож, не перестаючи гладити мене, завів м’яку й тиху розмову.

— … 89-й — це був мій рік. До цього я приїздив сюди просто так… Жив собі в гамачку… Тихо, спокійно… А потім, відразу після мого дня народження, стався цілковитий відрив. Тобто, я повністю змінив своє життя… Знаєш, докорінний переворот, як революція… Так, це був мій рік.

— Що, й ти справді жив у гамаці? Пам’ятаю, татусь тебе просто обожнював!

— Так… Але я свідомо вибрав тебе, а не його. Твій батько — чудова, розумна й начитана людина, гарний співрозмовник, але коли стало зрозуміло, що настав час вибирати, я вибрав тебе.

Він милувався мною. І мені ставало дедалі спокійніше під цим лагідним, невимовно рідним поглядом. А потім він накинувся на мої груди. Пам’ятаю коралі й плащ Каракалли та ще — крізь здригання повік — готичне вікно навпроти. І ще я бачила голову Альхена під своїм підборіддям. А потім він почав розстібати мої шорти (залишилася тільки ширінка).

— Е, ні, приятелю, стривай, а ось далі поки що тобі не треба, — язиком, який заплітався, озвалися рештки мого здорового глузду. Вся інша моя істота репетувала, що цей вовкулака найбільше в світі хоче оволодіти мною, і я не знесу, не переживу власної відмови.

— Не треба? Не треба… Все гаразд, все чудово, маленька, — видихнув він, посуваючись до мене ще ближче, хоча мить тому я думала, що ближче вже неможливо, — я не буду…

І він лише легко, ледь-ледь приспустив мої шорти.

— Тобі, напевне, трішки страшно?

— Так, — відразу відповіла я.

— Звичайно… Адже зараз ти хочеш, щоб твої мрії реалізувалися саме так, як тобі це снилося. Адже справді снилося?

Він трохи підняв купальні трусики, що стирчали з-під шортів, і з ніжною посмішкою, мов хлопчисько, дивився на щось, так добре йому знайоме.

Я нервово скосила око на годинник. Добре це чи погано, але була вже за 17 хвилин одинадцята.

— У мене лише дві хвилини залишилося, — прошепотіла я, вбачаючи за собою кволу тінь можливої перемоги.