Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Вік — це досвід. Звичне формулювання. Своєрідний бартер за принципом: ти мені задачку з математики, а я тобі — чарівну посмішку.

Математика?!

Господи, звичайно ж, ні. Я образно висловлююся, щоб зрозуміліше було.

На цьому нашу огепарджену розмову було скінчено. Перейшли до спогадів про вчорашній вечір.

Білява була в коротких джинсових шортах і в симпатичній сорочечці. Не роздягалася, сиділа з сумним і водночас захопленим обличчям поруч зі своїм Сашком (чи як вони там усі його називають?), писала щось на аркушику з підкладеним під нього шкіряним портмоне.

— Адресочка… Телефончик… — посміхнулася ревнива стервозна Адора, — цього ж вечора вони ляжуть як закладка в одну з книжок і будуть по тому забуті на віки вічні. Або полетять у сміття…

— Як? Просто у сміття? — зачудувалася Марійка.

— Так. Запам’ятай: такі, як він — великі негідники. Ніколи не спілкуйся з ними.

— Це ж треба… — сказала сестричка, коли ми всі йшли в бік «Дніпра» купувати морозиво. Яка на диво гарна дівчинка…

Було скасовано Резервацію. Причина — проста до сміху: звідтіля не видно гори Ай-Петрі, отже, повноцінного відпочинку не виходить. На гору мені було, загалом, начхати, а ось перебування блжче до Альхена — самі розумієте…

Tag Alf

(день одинадцятий)

Минула приблизно хвилина, перш ніж до мене почав віддалено доходити зміст усього, що сталося. І ще хвилина на лежаче засвоювання шокуючої, неймовірної, немислимої інформації. По тому ще хвилини зо дві я просто стояла в темному проміжку між кімнатою і кухнею, не знаючи, куди мені подітися. Я була сама. Це майже лякало. Дійсно сама. Самотність у всіх моїх жилах. Воля. Господи, воля. Цей світ належить тепер мені, й користуючись помилкою моїх себелюбних тюремників, я стрибну в його звабливі глибини, а морок зімкнеться над моєю грішною головою.

І ось тільки тоді, так, саме тоді, дивлячись на Зінку, яка невтішно ридала, я вже повною мірою збагнула, що все-таки трапилося. Трапилося стрімко й вдало. Я притулилася до зачарованої Адори в темному дзеркалі. Зінка хотіла дістати з шафи якусь вазу з прибереженими для ялтинської поїздки грошенятами. Її імпровізована драбинка дуже чомусь хотіла нашкодити, тож звалилася разом із Зінкою, вазою і порцеляновою німфою, котра на своїх курних висотах під стелею заслоняла кришталевий сейф. Після нетривалого лементу дівчинку полишили на підлозі серед уламків і зім’ятих банкнот. Татусь повелів, щоб я теж залишилася й склала їй компанію. Я не зрозуміла. Я підійшла до машини, притискаючи до грудей свій рюкзачок, Мирослава чарівно цьомкнула мене в щічку й просто перед носом оглушливо ляснула дверцятами.

Вони поїхали, залишили мене тут. Мене і її, покинули напризволяще, так нерозумно… Так безпросвітно нерозважливо… Авжеж, потім я кинулася до себе в кімнату й ретельно переварила вміст попередніх хвилин. Тоді я, здається, навіть і не думала про волю — просто знала, що мене не взяли й за цим криється щось іще. А потім я вже прийшла сюди.

— Поїхали, гади… Поїхали без насі Я їм цього ніколи не пробачу! — Зінка пхинькала, розмазуючи сльози по засмаглих щоках.

Якийсь час мені здавалося, що гудіння мотора ще не розчинилося в дзенькоті спекотного дня, а, навпаки, безжально наростає, несучи назад дві родини, які передумали карати отроковиць. І тоді я затято опускала голову, негарно втикаючись чолом у дзеркало, яке відповідало мені тужливим ґонґом.

Ще кілька хвилин було витрачено на мовчазне споглядання одна одної. Зінка стискала в мокрому кулачку ногу німфи, чиє порцелянове тіло було розкидане по всіх кутах просторої вітальні. Голова дивилася на мене з-за коліщатка журнального столика. Якби не вона, то все було б зовсім інакше…

— Дякую, ти молодець, — сказала я, опускаючись навколішки поруч із дівчиськом.

— Га? — Зінка почала збирати скалки.