Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Домовилися.

— Твій конвой поки на відпочинку?

— Ага, філософствує.

І ми сиділи ці неможливі 45 хвилин, теревенили й сміялися, і моя рука раз у раз виявлялася накритою його рукою, а його плече частенько терлося об мою лопатку, що вкривалася сиротами. Вони налляли мені склянку вина, і я миттю посоловіла (пили спочатку за моє здоров’я, потім — за його). Коли вірна Танюшка повернула до нас своє веснянкувате личко й махнула рукою, з’ясувалося, що мій зв’язок із реальністю відбувається тепер крізь густу субстанцію якоїсь п’яної хвацької пригальмованості. Я затулила рота ліктем і з заблуканою посмішечкою бубоніла татусеві щось про головний біль, потім влаштувалася в пляжному кутку, на неширокій смужці затінку від пірсу.

Уже перед самими сходами ми зустріли Поленьку. Я схопила її за смаглявий лікоть, поки наші батьки терпляче чекали, відвела трохи вбік, і, притискаючи до грудей подертий пакет із матрацом, прошепотіла їй на вухо:

— Уявляєш, мені Алладдін побачення призначив!

— Та невже? І що ти? Підеш?

— Я що — збожеволіла?!

Біля ліфта (там, де брукована плитами доріжка перетинає широку асфальтовану трасу «ліфт-їдальня») мене зустріла Анна. Вона була мов граціозна, сповнена запалу хижачка — вистрибнула на мене з юк і олеандрів, вчепилась у руку, й блискаючи очима, запитала:

— А що ти тут робиш?

Напевне, божевільно-замріяний вираз мого обличчя говорив сам за себе.

Додому вона очевидячки не поспішала й досить наполегливо пропонувала піти погуляти разом. Довелося зробити великий гак і розійтися з нею біля самої прохідної.

Гепард сидів на лаві й щось читав:

— О, нарешті!

— Мене татусь відпустив рівно о першій, але дорогою я зустріла Анну.

— Так? І якого вона від тебе хотіла?

— У принципі, ніякого.

Він почав цілувати мене.

— То, як я зрозумів, у тебе зараз регули?

— Ага…