Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Анна звільнилась від татуся й намагалася якось підійти до мене, але ми вже йшли вечеряти, а про те, щоб мені залишитися ще на годинку (навіть під її наглядом), не могло бути й мови.

На сходах мені у вкрай неприязній формі пояснили, що нав’язувати своє товариство — непристойно, й що Анні глибоко нецікаво все те, що я можу їй розповісти, вона просто дуже вихована й для ввічливості підтримує розмову зі мною.

О Боже… Дай мені сили…

Tag Einunvierzig (день сорок перший)

Я прокинулася з дивним присмаком у роті. Яких же капостей учора я наговорила Анні! Коротше кажучи, Адору понесло… А якщо вона розповість іще комусь? Тій самій Вірі?

Голова була важкою і щось похмуре збиралося в грудях.

Образа на татуся була ще в силі, й коли ми спустилися на пляж, я в насупленому мовчанні рушила на свою ритуальну прогулянку. Макс стомлює. Ні, ні, не може його здорове мускулясте тіло, його засмагле обличчя з повними губами, його золоті кучері, його юність і запал витиснути з мене біль щоранкового очікування. Теревенячи з ним, усе, про що я задумуюся, — це: «Прийшов, чи ні?». Макс мені сьогодні розповідав про те, як здавав на права в роздовбаному «Москвичі», як там відвалилася педаль…

— І що, тато тебе навіть удень, навіть просто в кафе не відпустить?

— Та Боже борони… Яке там кафе…

І тут, дорогою назад, мене раптом охопила така туга, такі щемливі жалощі до себе, бранки, що я махнула батькові, який віддалявся до вбиральні, й пішла на посадку прямісінько під ожилий тент. Віра варила каву, Сашко виймав із рюкзака червоний рушник, а Танька виколупувала з-під лежака розсипані фломастери.

— Привіт, народ!

— О, Адріано, привіт, — своїм інтелігентним пітерським голосом ніжно прогаркавив мій мучитель, — ну, як справи, як настрій? (Боже, який же ти ласкавий!).

— Стомилася я від усього. Ні, справді, зі мною точно зараз напад якийсь трапиться. Адже не можна мене так пасти! Коли б не цей контроль, я, може, навіть не подивилася б на тебе.

— Тобто, я в тебе — своєрідна форма протесту?

Я б… ет… Як би я хотіла розповісти йому, хто він для мене насправді. Зоряний мій, казковий мій Гепард.

Віра м’яко посміхнулась і, тримаючи в руках порожню чашку, запитливо глянула на мене. Я з вдаваною недбалістю ствердно кивнула (ось-ось із-за рогу повинен був з’явитися татусь).

— І як вам Анна? — запитала я, куштуючи каву, — я вчора розмовляла з нею. Мені здається, вона просто фантастична жінка.

Гепард скептично склав губи й помотав головою, глянув на мене так, що волосинки ззаду на шиї, що встигли підсохнути, стали сторч.

— Не думаю… Нема в ній нічого фантастичного.

— Як нема?