Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

З манускрипту

Я – отакий собі Мацько аж з двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер – так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті.

Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку[64], я ж бо православний русин, але то таке, обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене – свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив'ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 – рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки – чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше ніж коневі.

І все одно дякую Богу, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно – Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, – та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе більш-менш людиною. Ну а там… Мешкав я біля Песячого ринку навпроти Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщанина, а ще й русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь-коли продавати свій товар, йти до панського фільварку – то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть перед-міщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не гиджуся – спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих, то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п'ятнадцять грошів на тиждень, а тепер – і до золотого. Як у кого. Панночки – ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував – мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам'яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік – гроші неабиякі.

…Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п'ять літ. Першого дня Різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик – вчорашній дяк – і почав проповідь.

– Дорогі мої дітоньки, – заглаголав він тоненьким голоском, – чи скажете мені, де Господь Бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собі небо і землю. На небі – ангелів з очима соколовими, під небом ворон сорок, круків і горобців. На землі – свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпи, редьки, моркви, пастернаку та іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру».

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого Острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

А попик продовжував:

– Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» – «Так, Господи, – відповів Адам, – треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, – то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.

Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах; два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа – той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний – і загорланив:

– Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою церквою. Спасайте душі, поки гнів Господа не впав на ваші голови. Покарані-бо жиди, які не визнали вчення Христового, не мають нині своїх пророків. Відібрав Бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потім зачинив царські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз, церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму Богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару Божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного – і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

– Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися – як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи – чи ж то не посміховисько над словом Божим?

Я згадав проповідь попика – так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

– А вірмени мають право? А євреї?

– Вірмени – зайди, євреї – іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів – як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?