Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Не думаю… Він був збирачем податків.

– А-а… Хвальний пане поете… – архієпископ сховав кінчик довгого носа між складені, мов до молитви, долоні. – Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бібліофіл, але мене трохи дивує те, що у вашій великій бібліотеці, де є і Ян Кохановський, і Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор… Джордано Бруно, правда, не бачив, – архієпископ опустив погляд, – я не зустрів хоча б однієї книги…

– Томаса Торквемади? – запитав, підказуючи, Шимонович.

– Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене…

– Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він зберігається у вас, – стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. – А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленції теж іноді треба спочити від теології.

– Я стурбований нинішньою розмовою з вами… Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.

– Часи міняються і ми з ними теж… – мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. – Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої – то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на московських просторах… А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми – тішитися ними, а не ридати над тінями?

Після другого штурму подесятирилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ упаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт – для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в казани й бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися московські оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.

У цю мить Барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу – Мелюзину, – він не хотів далеко відходити від Корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив'ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, – в цю саме мить затишку між штурмами Барон побачив чорта. Він упізнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, – упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанях, які приховували копита.

Тяжкою стала Баронова доля. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника-партача перемінитися в барона, добився цього, став своїм серед патриціїв і вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього власть імущі, і він не знає, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привілей – йому ще дозволялось заходити до патриціанської пив'ярні. Сьогодні Барон уже встиг підхмелитися і думав оце завернути по другому разу, та зустріч з Антипком для нього була важливішою, він відштовхнувся від статуї і, пробираючись між натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.

Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився Антипко, відзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг.

– Пане Антипе, – лебедів Барон, – скажіть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам віддав…

– Іди до Бога, – процідив чорт. – Яка там у тебе душа… Треба було шануватися. А ти дурний… Нікому ти більше не потрібний. На твоєму місці в корняктівській корчмі вже сидить новий. Іди…

І чорт пішов не оглядаючись.

А тоді Барон зустрівся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрієм Рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на магістратську веремію.

Рогатинець не відповів на блазенське розшаркування Барона, відвів очі, та за мить почув позаду себе сопіння, густий сморід перегару вдарив у ніздрі.

– Чого хочеш, Бароне?

– І ти мене так називаєш… Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якій бажаєш корчмі, тільки щоб люди бачили, що ти зі мною п'єш. Я ще маю до дідька грошей…

– Від дідька, Бароне, ти ж з ним у спілці, кажуть.

– Так, так! А скільки мав! З самим Люцифером і його кодлом пив, з нобілітованими відьмами спав, грошима сіяв, нажився! А ти чого запосяг?