Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– О, слава Богу… Хоч одного дня буде спокійно під моїм вікном, – зітхнула полегшено й подалася до дверей. – Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години.

…Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба московського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку – бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, – їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, – і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвідці московської авантюри – польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.

Біля Мелюзини – німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені на списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із-за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю православну. Так, як було насправді там – під Смоленськом.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах – весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.

Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось-ось мало відбутися на його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав – це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[56] король не дав ані своїм, ані найманим – нині-завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.

Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв – Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:

– Накажете, вашмость, почати торжество на честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?

– Вікторія… – відвів погляд Жолкевський. – Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження…

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москви, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде – для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.

– Пане гетьмане, – мовив єлейно, – ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година…

– Усі ви берете світло, – перебив Жолкевський старосту, – тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.

Єжи Мнішеку відлягло від серця – він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман, і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову вліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі – п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.

На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач – над містом пролунали бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzód, zabij go!»[57] навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани – зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися – поморщився Жолкевський, – на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати – нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри – справжні – горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.

– Страхи на ляхи, гурра на мазура… – пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: – За ойчизну, любі діти, під благі намети… не беріть з собою ліжок, у полі спатимете… килими залиште дома – вкриєтесь щитами… не беріть з собою їсти… землі наїстеся…

Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим Папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствує у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися…

– Пане Шимонович, – проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, – чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі – тільки смерть?

– Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, – із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. – Не беріть з собою пити – нап'єтеся крові… Нічого не виходить… А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту – хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?

Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос… Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство, шовкові рукавички… благопристойність… А найпростіше – вивести на поміст, під який накладені в'язки дров – і всі проблеми розв'язані – без дискусій, без шовкових рукавичок… О свята Супремо[58], чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би… Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!

– Ваша ексцеленціє, – промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. – Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника – Міґеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!

– У тюрмі святої інквізиції? – єхидно примружився Соліковський.