Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Куди ж мені тепер дітися? – тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, – він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, – сказав, прискуливши око:

– А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам-бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня – готова! – у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки – так казав Вишенський, – а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм випростатись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення – теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

– Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди, і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять – даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.

– Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє Різдво й Великдень справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тільки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш…

Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.

– Що ти говориш, Ґрето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав… Нас обзивають сліпцями, і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву… Друкарню Івана Москвитина винесемо з підвалів лихваря!

– Дурень, дурень! – закричала Ґрета. – Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щурі з'їли книги твого Москвитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов'янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не її слова, я вже чув їх – приналежність до братства Божого тіла не пропала для Ґрети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.

– Ґрето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..

– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви… Вас не люблять – ні поляки, ні німці, ні вірмени… Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!

– Злими нас зробили соліковські… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидві щічки – той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

– Я вже тебе покинула. В цю хвилину.

…Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

– Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?