Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Іван Вишенський запрошений на виставу.

У дворі збудована з чорного каменю арка, її верх – це Голгофа, а внизу – вхід до пекла, яке нині збурить Христос; мніх ще не знає змісту містерії, в його учнівські роки в Острозі драм не ставили, та сама думка, що нині якогось спудея переодягнуть за Ісуса, коробить старця, він запитує Борецького і Рогатинця:

– Чи сіє доконче потрібно для зміцнення віри?

– Потрібно, – сухо відповідає ректор. – Адже і Служба Божа, і хор партесний – теж вистава. Католики органами заманюють паству, бичуванням одурманюють – що ж є богопротивного у театральному показі мук Христових і його звитяги над пеклом? А народ любить видовища і йде до нас… Не для комедії се робимо, а для утвердження віри в перемогу добра над злом.

– Світські пристрасті долають вас… А з яких книг учаться ваші учні?

– Бібліотеку нашу з охотою вам покажемо.

Очі у Вишенського розбіглися, книг у бібліотеці більше трьохсот, він виймав їх одну за одною з поличок шаф, чоло його розпогоджувалося: «Львівський апостол», «Буквар», «Острозька біблія», «Учительнеє євангеліє»…

– Добро єсть почитати книги всякому, – прошепотів мніх, – порозуміти, що глаголють словеса… І «Трени» Кохановського теж тут? – здивовано глянув на Борецького. – Католиком же був!

– Ким іншим він міг бути? – не підводячи погляду, відказав ректор. – Але ж будить своїм батьківським голосінням по донечці Уршулі глибокі людські думи, сердечність, добро…

– Земні пристрасті будить… О, і Платон у вас, і Арістотель! Догми поганські з їх басен вивчаєте… А чи знають спудеї правила церковні?

– Мудрість людська во многих книгах записана, преподобний Іване, – втрутився в розмову Рогатинець. – Треба і невірних і ворогів своїх учення знати, думку свою на правду маючи.

– П'ющі од чужих джерел невольно заражаються смертоносною отрутою іновір'я… – Вишенський далі переглядав книги. – Чим заручитесь ви перед Богом, що недосвідчені й гарячі голови спудеїв ваших відпорні будуть… О, яка краса! – Очі мніха просвітліли, він гортав «Служебник», виданий стрятинською друкарнею. Ошатні заставиці, взористі кінцівки, оздобне обрамлення титульного аркуша вразили його. – Хто сей майстер?

– Гравер нашої друкарні, Памво Беринда. – Іван Борецький, втішений, що розвіюється гнітючий настрій від розмови з мніхом, квапився розповідати про майстра: – Недавно перейшов до нас із Стрятина, після того, як упокоївся єпископ Балабан. Любомудр єсть і лексикограф, у латинській мові вчений, візьмемо його дидаскалом…

– Смутно стає мені, братове, – зітхнув мніх. – Латиняни уярмили нас, уніати зрадили, ждете ось знову Потія, який приїде настановляти вам свого єпископа, а ви, замість закритися щитом православної віри, самі горнетесь до латинської хитрословної лжі і погубляєте себе.

– А як нині без латини, коли півсвіту і філософів, і шахраїв пише й говорить нею? Як ми можемо не знати, що пишуть і говорять вони? Обкрадені і обдурені залишимось ми без знання тієї мови – мов жебраки у притворі з своїм Октоїхом і Часословцем, – гостро відказав Рогатинець і згадав, що повторює слова, сказані колись Шимоновичем.

Вишенський промовчав. Оглядав книги.

– Стефан Зизаній? Я чув про Лаврентія, которий «Азбуку» склав і був у вас дидаскалом. Це брат його? «Ізложеніє о православній вірі»… І як він ізлагає? – Вишенський водив очима по дрібному друку. – Гм… «Є дві природи Бога – чоловіча і божеська, дві волі, дві дії…» Єресь. Аріанство…

До бібліотеки увійшло кілька спудеїв. Вони спинилися біля порога, з благоговінням дивлячись на величного старця, вогненні послання якого знали напам'ять.

– Брате Йване, – мовив Рогатинець, щораз більше хмурніючи. – Спудеї просять на виставу.

…Замовк Великий Кирило на Корняктівській вежі – вивільнився густий великодній передзвін від натуги й сили старійшини, відлетів за мури міста, віддалився й розсипався, безладно й утішно, по полях та левадах, зажуркотів джерелами чистої води, проростав бриндушами й рястом, розпукався бростю у винниківських лісах.