Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– І ти цього досі мені не сказав?

– А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.

– Втратив і я… А віддавна він туди учащає?

– О, вже кілька років.

– Якби-то ми були знали…

Мацько заглядав у очі Рагатинцеві – хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.

Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядались до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і – зітруть. Той обузувірений натовп з-під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька… Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ… Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.

Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди-годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Naliwajków! Bij schyzmatów!»[87]

– Оце і все, – прошепотів. – Сходка… Яка вже там сходка?

Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день – для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.

– Ґрета?

– Ні, я Гізя. Ганна… Пане Юрку…

Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидві щічки, дівчина чимось нагадувала Ґрету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.

Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.

– Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи…

– Чи можеш допомогти мені, дівчино?

– Я кохаю вас. А більш нічого… Ходіть зі мною.

…Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.

Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.

– Де скарб? – прохрипів Рогатинець.