Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза – цей ревнитель православія, який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі! Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому день-денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік кинутися? До Соліковського – пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у сонмі відступників? Четвертим – йому, єпископові, якому снився митрополичий престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія перед уніатами?

У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою увійшов диякон Юрської церкви.

– Владико, – мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ, – якийсь парафіянин поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.

Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.

– Умгу… Іди. Або ні, почекай… – Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і відтиснув печатку. – А тепер, у цю ж хвилину, – подав сувій і ключ дияконові, – йди до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.

…Випав сніг на Михайла – святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той день з далекого студеного краю повернулися віце-сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів, п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт – щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе притягають.

Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше – готичної синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.

Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він-бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.

Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць – за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.

У той же самий день на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.

З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук, запрошуючи Господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки – архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.

– Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть – як не ці, то інші, – доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодню п'ятницю на інавгурацію[84] ордену товаришів Ісуса – єдиних Божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.

У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп – найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу – від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.

Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор[85] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна – в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього – три коад'ютори[86] в рогатих беретках, їхні смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел – символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці – кількоро монахів, простоволосих, з палицями й ґудзуватими шнурами в руках.

Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.

Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.

Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Ґретою. Він пробував примиритися з нею.

«Ми бідні з тобою, Ґрето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого Бога, ніж ми».

«Неправда, – відказала якось кволо й невпевнено, – ми з панею Доротою Лоренцовичевою одному Богові молимося…»

«Що у вас спільного може бути з панею Доротою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Ґрето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку…»