Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Спасибі, Іване, – вклонився Рогатинець, коли він виходив.

Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:

– Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих…».

Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар[77], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?

Розділ четвертий

Прекрасна льонця

І поклалася ти на красу свою,

і стала розпусною через славу свою,

і виливала ти розпусту

на кожного перехожого.

Єзекіїл, гл. 16, стих. 15

Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися – нехай хоч один раз сам заробить на вино.

А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.

На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.

Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво – прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і стетерів святий отець, став стовпом посеред бруку – він упізнав дівчину.

Льонця впізнала патера Лятерну теж – сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом – прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:

– Тяжко тобі, дитино, знаю… Таке нещастя впало на тебе, та злі покарані будуть, а доброму – Господь подасть допомогу. Повір свої болі святому костьолові…

– А то з якої речі? – Льонця зупинилася, нахилила вбік голову, відгорнула пальцями зливу білого волосся.

Немов з алебастру виточене вухо, біла шия, віддуті губи, складені в гордовиту гримасу, жолобина між повними персами осліпила патера, він аж тепер зрозумів Антоніо Массарі і позаздрив йому. Опустивши очі, додав:

– …А католицька церква пошле спокій душі твоїй. У її руці…