Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

– Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови… Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…

…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв'язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап'ястя, простогнав:

– Пляма… Червона пляма!

Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:

– Сугестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими пігулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…

Він не доказав, повернувся і вийшов з зали консулів.

Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.

Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім, поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і, сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Ігнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:

– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви!

Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з'явився ангел. Він був трохи більший за голуба, з сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:

– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas.[75]

– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?

Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:

– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!

Другого дня бургомістр Кампіан, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.

У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.

Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.

За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.

Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого: