Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Бий ребелізантів!

– Мовчи, дурню, – шикнув Бялоскурський на Барона.

Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.

– Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!

Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.

– Моя наречена Леоніда, – вклонився Кампіанові.

– Яка мила… – Кампіан кивнув Льонці головою. – А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом…

– Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров, – відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.

Янко штовхнув ліктем Микольця – вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.

Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся до хижого скоку, та на жодному обличчі спинити погляду не могла – всі були ворожі й чужі. Врешті знайшла точку опори – німфу, що звисала із стелі, з підсвічником у руці. Льонця відчула себе впевненіше, сперлась плечем до Антонів, дивилась тільки на німфу, проте вряди-годи в полі її зору появлялось звідкись знайоме, ніздрювате й важке, обличчя Барона, і тоді їй ставало страшно, що її впізнають і засміють Антоніо, який знайшов собі наречену в брудній халупі Абрекової.

– Пане консул, – Янко відклав набік недогризок сарнини, – я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по-шляхетному… Був правда, один випадок… Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що Бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його Господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління… Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: «Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським». Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..

Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.

– A propos[81], пане консул, – продовжував Янко. – Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: «Людина на урядовій посаді – як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води».

– Я не зрозумів вашої приказки, – холодно відказав Антоніо Массарі.

– Ну, вчора ви… я думаю, зовсім випадково… опинилися в брудному болоті міської черні, і-і – бочка потекла…

– Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені Богом.

– Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності, – втрутився в розмову Кампіан. – Адже свята інквізиція дбає, щоб…

– У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.

– А Джордано Бруно?

– Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі…