Розділ «Манускрипт з вулиці Руської»

– Ти мені, Юрію, такого не говори… – Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру: – Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тільки-но бачив.

– А чорта – ні?

– Бачив колись і чорта…

– Слухай, Антоху, – Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, – я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що записано в статуті. Вимажемо тебе зі списків.

Блазій від кривди аж почервонів.

– Та що це, в'язниця у тебе? Нічого не можна… Та хіба на тобі світ клином зійшовся?

– Ніхто не тримає, – відказав холодно Рогатинець. – Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це робить і від яких утіх і вигод відмовлятися повинен. Твій світ, Антоху, замикається поволі в тобі самому – у твоїх жаданнях і прихотях…

Рогатинець говорив і пильно дивився в кінець провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну завернув священик – низький, набитий, з патерицею в руці, – і впізнав у ньому Балабана.

За єпископом ішли два крилошани.

Юрій подався Балабанові назустріч, зупинився перед ним і схилився, щоб прикластися до руки єпископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:

– Ти сплатив мені борг, а Друкаревич – ні. За ним його і батькові борги. Веди в друкарню.

Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотний парубок, відтискав на верстаті аркуші – друкував новий наклад батькового «Букваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з набором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван опустив руки, поник.

– Борги ти сплатив мені? – спитав Балабан, підвівши патерицю.

– Сплачу, владико, – благально глянув на єпископа Друкаревич. – Напечатаю «Буквар», він дорогий, а мені належаться прикладки – багато примірників, я їх продам…

– Не надрукуєш! – вереснув Балабан. – Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти… Я вам друкарню дав, а ви… – єпископ захлинався від люті.

– Що це означає, владико? – заговорив Рогатинець.

– Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки-но з гною вилізли і вже Бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через вас інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! – Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця. – А ти… ти, якому я повірив… Зміє підколодна, відступнику, юдо!

– Досить, ваше священство, – затримав патерицю Рогатинець. – Послухайте тепер мене. Думав я – одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю всього народу русинського. Але ви, отче, не про це думали, а тільки про свою владу і користь. То йдіть собі… Нас благословив патріарх, і ми вам непідвладні. Ми робитимемо своє діло – для народу нашого. А будете нам перешкоджати – вся паства передасть вас ненависті й ганьбі. Йдіть, ваше…

– Візьміть його! – крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.

– Я сам піду, – витер у фартух руки Іван, син Москвитина.