Биті є. Гоцик

— Навіщо ж тобі скарби?

— На радість…

Суперечка робила коло і поверталася до точки відліку.

— І що таке радість? — тоскно питав Ілія, згадуючи тихий шепіт у нічній тиші і тоскний плач Міліци з роду Црноєвичів.

Перший напад незбагненної бурхливої радості стався з Гоциком на кордоні між Мурсією і Андалусією. Увесь день відсипалися у красивих незнайомих кущах. Під вечір умилися у потічку і Гоцик за звичкою подерся на камінь, аби зверху прикинути, куди далі сунути. Вдивився у невеличку долину поміж пагорбів, задихнувся.

— Блін, вони…

Зіскочив з каменя, потяг Ілію у долину.

— Та бігом! Швидше, брате! Ти бачив андалусійців? Найстаріша порода коней на землі. Вдвічі дорожчі за «арабів». Красені…

Ілія котився вслід за Гоциком у долину, та бачив не коней — ромів. Біля невисокої скелі у низинці розкинувся справжній циганський табір. Замість шатер на галявині — з десяток стареньких автівок з причепами, фургонами і трейлерами. Одні виглядали геть обдертими, другі новішими, а один — певно, ватажка хітанос — сяяв блискучою білою фарбою і навіть мав нікельовані сходинки від дверей. Автівки скупчилися півколом, у середині палало вогнище, балакучі жінки розвішували випраний одяг на довгій мотузці. Чоловіки колупалися у двигуні однієї з автівок, всюдисуща замурзана дітлашня із вереском ганяла галявиною, і тільки одна нечесана дівчинка рочків трьох поважно сиділа на яскравих бебехах, курила самокрутку.

Ілія не любив циган.

— Навіщо ми туди потикаємося? — бурчав. — Вуха брехнею наб’ють, кишені випотрошать і поготів.

— Не бійся, — задьористо сміявся Гоцик. — Я до ромів підхід маю.

Витягував шию, та роздивлявся не табір, ковзав поглядом по оливкових деревах, під якими стригли вухами двійко сірих, крутобоких андалусійців. Певно, роми знали їм ціну: сховати у тінь, поставили перед ними відра з прохолодною водою. Мале циганча розчісувало одному з коней гриву.

— Розуміють… — схвильовано шепотів Гоцик.

Роми зустріли незваних гостей ворожо. Заґелґотіли: геть, геть.

Гоцик згадував слова ромської мови, почутої від рома Петра на хуторі за Сеймом, старанно пояснював:

— Люди добрі! Я тільки коней роздивлюся. Гарні коні.

— Купи! — від юрби відділився кремезний дядько років шістдесяти з сивою кудлатою бородою і немалою золотою цяцькою у вусі. Примружив око, дивився на незнайомця вивчально.

І Гоцик без сумнівів віддав би за андалусійців і шкатулку, і золото, та в дупі припікало: дивися, хлопче… Аби живим звідси забратися.

— Роздивлюся спочатку, — сказав бородатому.