Биті є. Гоцик

— Він… далеко. Не тут. Я… збрехав, що йду… по його душу.

— Якого ж біса ти сюди перся?

Ілія знизав плечима, усміхнувся спустошено.

— А-а-а… пусте, — з благанням глянув на Гоцика. — Віддай шкатулку! То мамина шкатулка. Я повинен повернути її.

— Так ти, сука, у матері вкрав? — скептично констатував Гоцик.

Ілія визвірився вовком. Та вкусити не насмілився.

— А не задарма… Ясно тобі?! — фатально рухався до повторення помилки, яку вже вчинив після знайомства з Гоциком у Польщі біля хати на пагорбі. — Місце знаю… Там скарби. Поверни мою шкатулку! Я тобі за те… п’ятдесят відсотків скарбів віддам! Якщо підеш зі мною…

— Блін, ну ти йолоп хворий, — гидливо скривився Гоцик. — Тобі бухгалтера вбити треба, а ти за якимись скарбами примарними ганяєшся.

— Бо я не ти! Не збираюся… брати гріх на душу. Віднайду скарби, віддам їх такому… який уб’є покидька, підлоту і зрадника, — патякав, сам себе не чув. Але вірив — так і буде.

Гоцик примружив очі, схилив голову набік.

— І де ті скарби? — запитав хижо.

— В Іспанії, — ляпнув Ілія.

Ляпнув і вжахнувся. Матір Божа! Що він коїть? А в голові уже ліпився план: до біса вигадані скарби. Поки йтимуть, Ілія дочекається глухої ночі, коли Гоцик спатиме міцно і беззахисно. Поцупить мамину шкатулку і золото… Золото! У зливку, певно, з півкіло чи ще більше! Ілія втече та так сховається — Гоцик нізащо не знайде. Чи сам прикінчить Гоцика. Ні! Страшно! До поліції звернеться: мовляв, емігрант нелегальний… Хай його заберуть, а Ілія врешті купить замок на високому березі біля моря. Там поселиться найкрасивіша панянка, і кожної ночі, а то і вдень…

— Іспанія? — голос Гоцика вирвав Ілію з мрій. — Де саме?

— В Андалусії…

Гоцик задумався. Усміхнувся раптом зачудовано. Перед очі — сумний сірий кінь на Паниному подвір’ї… Тільки раз у житті і бачив справжнього андалусійця.

— Шістдесят відсотків, — не видав несподіваного хвилювання.

— Брате… — Ілія затремтів: план діяв! — Я… завинив перед тобою. Все віддам. Тільки не покинь мене… — Додав щиро: — Без тебе так самотньо.

— Умовив. Гляну на Андалусію дорогою. Однаково мені в Португалію… Не оминути.

— Що там, в Португалії? — запитав Ілія одними вустами. Одне тільки й втямив: тактично — виграв. Тільки б стратегічно не програти!