Биті є. Гоцик

Ілія замовк, засмучено знизав плечима.

— І у чому сенс? Хлопець був щасливий вештатися зі своєю отарою, та позбувся того через нацьковування якогось старого ідіота. Він знайшов багатство і кохання, та покинув їх заради такого самого багатства… Але уже без кохання! Яка неймовірна вражаюча маячня!

Мама зітхнула.

— На світі безліч незбагненної дурні. І чи варто через це засмучуватися?

Узяла до рук томик Коельо.

— Завтра на пошту віднесу. Хтось же чекає.

Обійняла сина:

— Давай краще вечеряти. Я нині купила перепелів-хлопчиків.

— Хлопчиків? — з відразою перепитав Ілія.

— Так, так, — мама пішла до плити, дістала каструлю. — Хлопчики завжди смачніші за дівчаток. Тим ще яйця висиджувати, а від того м’ясо жорсткіше, а от хлопчики… І жирніші, і м’ясце ніжне, і бульйон наваристіший.

Ілію ледь не знудило від смажених хлопчиків.

— Не вечерятиму, — сказав тьмяно. — Спати хочу…

Сон не йшов. Ілія розгорнув Льосу, переключився на Байрона, перестрибнув на Петрарку — ані перуанець, ані високий стиль любовної лірики англійця вкупі з італійцем не відволікали від настирливого глухого роздратування.

Ілія відкинув книжки, вирівняв спину на вузькому диванчику і заплющив очі. Він часто робив так у хвилини особливо гострого неприйняття реальності. Перед очима пливли теплі сині води, на крутій скелі зростав величний замок, а на одній з високих круглих веж стояв сам Ілія — красивий, гордий і неймовірно щасливий.

Та цього разу не спрацювало. Лежав із заплющеними очима, чекав звичного мрійливого дива, та перед очима раптом виник гидкий старий дідуган у довгій хламіді. Хихикав уїдливо, грозив Ілії худим кривим пальцем.

— Чого тобі? — утомлено подумав Ілія.

Дідуган сплеснув долонями, мовляв, ох ти і дурень!

— Хіба не знаєш?! — прорипів. — Сантьяго зараз миє склянки у лавці торгівця кришталем. До андалусійських скарбів у напівзруйнованому храмі під сикомором йому ще… йти і йти!

— Не може бути, — прошепотів Ілія вголос, та очі не розплющив.

Дідуган замотав башкою.