Розділ «Частина перша Кріпачка»

Вона заварила зілля, живосилом влила її в маленького ротика Микитки, потім обгорнула хлопчика ганчіркою, змоченою в якійсь рідині, і важко опустилась на лаву.

Над хатою знову оглушливо затріщав грім.

Баба Лаврінівна перехрестилась.

– Свять, Свять, Свять! А ніч яка, справжнє тобі пекло. Кагамличка бурлить, мов навіжена, а вже як злива полоще, страх Божий!

Над хатою затріщало ще сильніше, десь сяйнула блискавка, за стіною пронизливо затріщало й гепнуло об землю. Батько підвівся, насторожився.

– Таке, як у яблуню влучило. Назаре, поглянь!

Назар мовчки вийшов із хати й повернувся за якусь мить, геть мокрий, із похмурим лицем.

– І справді, батьку, у яблуню. Гілка відчахнулась.

Баба Лаврінівна знов перехрестилась.

– Хтось відчахнеться од вас, – якимось лиховісним голосом промовила вона, і очі метнулись до Микитки. Збагнувши той погляд, Ярина завила, заголосила, забилась у Василевих руках.

– Що вона каркає, ця баба?! – кричала Ярина, хлипаючи. – Навіщо ж біду накликує, навіщо?

Василь труснув її.

– Ярино, заспокойся!

Але Ярина заридала ще сильніше. Баба Лаврінівна, невдоволено покосивши на неї оком, знову схилилась над дитинкою, і лице її нахмурилося ще більше. Вона пробурмотіла:

– Не допомагає…

Ярина перестала битися в риданнях.

– Як не допомагає? Чому?

– А я знаю, чому? – огризнулась баба Лаврінівна, усе ще ображена на Яринині різкі слова. – У твого сина щось таке, на що я не знаю ради. Що могла, те зробила, більшого не зможу – не Господь Бог я. Він і був у тебе хворобливий, а це щось таке, чого я й геть не втну. То панські дохтори, ті все відають, усі болячки, а я мало що знаю.

Слова баби Лаврінівни важкими краплями падали в оглушливу тишу хати, навіть грім затихнув за вікном, немов налякавшись її страшних слів. Усі мовчали, мовчали й не зводили очей із маленького стражденного тільця Микитки, який уже не плакав, а тільки важко дихав і палав, здавалось, іще сильніше. І тоскно якось було в хаті, холодно, мов тінь смерті вже стояла в дверях, натужно дихаючи.

– Панський дохтор, – пробурмотіла Ярина й, вирвавшись із рук Василя, раптом кинулась до Катерини. – Катеринко, квітонько моя! Ти ж моя надія! Ти! Спаси мого сина!