Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Годі вам, діду, – мов отямившись, раптом озвався дядько Василь. – І чого ви прискіпались до дівки? Хоч до сина мого повагу майте, до Миколи, який так любив Катрю.

Дід Шуляка невдоволено зморщив чоло, покрутив своїм гачкуватим носом, але змовчав, тільки блимнув на Катерину недобрими очиськами. Узагалі старий, як і дочка його, ще досить молода, пишна та пихата вдова Горпина, був пліткар нівроку. Ще й більш від того, цей хитрий дід лихіший був за будь-яку сільську бабу язикату – мов лис, крався селом, вивідуючи та винюхуючи, що можна цікавого, й не було в селі родини, котра б не попала на гострий язик старого вовкуна. Усе ж бо він знає, за кожного розповість такого, що людина й сама про себе знати не знає. Катерина завсіди його не любила й намагалась від нього одмикувати, щоправда, він досі не надто й цікавивсь нею.

Іван узяв її за руку.

– Ходімо, Катруню, не день же нам тут стояти. Мама… – Він заплакав. – Мама чекає на Миколу… живого Миколу, нехай пораненого, але живого. А кого ми їй привеземо?

Дядько Панас Мірошник цьвохнув кобилу, і вона потягнула в село свою страшну ношу. Катерина, не відриваючи болісного погляду від спокійного, якогось просвітленого лиця Миколи, попростувала слідом.

– Ну, й де тебе нечиста сила носила?

Не встигла Катерина ще й до двору увійти, як до неї шулікою підлетіла мачуха.

Катерина підвела заплакані очі.

– Миколу зарізали… на смерть…

Килина скривила лице так, мов кислиць покуштувала.

– Та хай їм трясця, тим Миколам, про мене, так нехай їх усіх повирізають, менше світ бруднитимуть! – і плюнула собі під ноги. – Ти мені краще скажи, як сміла ти так учинити, без мого відома, га? Сватів закортіло від того блазня? А що дістала? Будеш знати, як без батьківської волі вчиняти…

Катерина зблідла.

– Тітко Килино, що ви таке кажете?

– Правду, правду кажу. А що, пече? Та ще не так буде пекти, як я рогача вхоплю. Та я за те, що ти підмовила батька дати згоду на те бісове сватання, тебе…

– Облиш її, Килино!

Голос батька, який, мабуть, уперше заступивсь за Катерину, обірвав галасливе верещання й палку річ Килини, і щось таке було в тому голосі, що та втихла відразу ж, обпаливши Катерину злим поглядом.

– Що, й тебе вона вже нацькувала? – запитала тільки чоловіка з образливою гіркотою, але той, мов не почувши її, звернувся до доньки, яка стояла біля воріт ні жива ні мертва, ледве тримаючись на ногах.

– Помер? – запитав тільки тихо, наближаючись до Катерини та зазираючи в її заплакані очі.

Вона слабко хитнула головою.

– Помер, – відповіла тихо-тихо й раптом гойднулась, відчуваючи, як тікає з-під нетвердих ніг земля. – Помер, – повторила ледь чутно й, жалібно поглянувши на батька, заридала. Хитнулась ізнову й упала б напевно, якби не міцні батьківські руки, що підхопили її.