Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Так, пане Криштофе Адамовичу, біда в чоловіка, – сухим, скорботним голосом проскреготів він, хитнувши сивою продовгуватою головою на Василя Галушку, який сидів, понуро звісивши голову, не зводячи погляду з сина й наче не помічаючи пана. – Сина якісь злодюги зарізали, за селом зарізали, посеред Божої днини. Отаке горе в чоловіка!

Пан нахмурився.

– Злодії, кажеш?

Дід Шуляка швидко-швидко захитав головою.

– Так, пане.

Пан помовчав, і далі кидаючи похмурі погляди то на діда Шуляку, то на дядька Василя. Коли ж погляд його, що вдававсь лихим і непривітним, ізнову повернувся до Катерини, вона застигла, запинила дух, неначе впіймана птаха, й тільки серце забилося важко та непокійно. Нерівно забилось під похмурим панським поглядом, який, мов розпеченим залізом, торкнувся заплаканого лиця, пройшовсь по святковій сорочці, вже геть забрудненій кров’ю, та повернувся до очей, збентежених і сумних. І на якусь мить вуличкою опанувала дивна та в’язка тиша. Катерині закортіло геть кинутись від цього пронизливого панського погляду й… воднораз залишитись, аби потонути в ньому.

Пан Гнатовський зщулив очі.

– Ви його вдова? – запитав він зовсім іншим, низьким, глибоким і гарним голосом Катерину, хитнувши головою на Миколу.

Катерина, мов отямившись, заблимала очима.

– Ні… я його наречена, – затинаючись, пробурмотіла вона, а дід Шуляка, немов без нього не могла обійтися жодна розмова, додав, покрутивши свого довгого вуса:

– Та сватати він, пане, сьогодні хотів, а воно он як життя повернуло, зі смертю побрався, а не з Катериною.

І знов незрозумілим, дивним поглядом торкнувся пан Катерининого лиця, від чого важко забилося серце її, помовчав, розмірковуючи про щось, і хитнув головою на дядька Василя.

– Скажіть батькові, нехай зайде до пана Злотника по гроші на поховання, – промовив нарешті пан і, блимнувши востаннє на Катерину, розвернув свого коняку та поскакав вуличкою геть, тільки пилюка полетіла слідком, мов туман, повилась.

Катерина опустила очі. Дивно їй якось було на серці після цієї зустрічі з паном. Он він, виявляється, який, пан її. Дивний…

– Он воно як, – протягнув чи то здивовано, чи то вдоволено дід Шуляка, й Катерина поглянула на нього. Хитруваті вицвілі очі дідові поблискували. – Гроші дав, навіть не просили. Покійний нізащо б не дав, це я вам кажу, як його товариш. – Його погляд, оббігши принишклих односельців, зупинився на Катерині. І в неї відразу ж сяйнула думка: «Зараз осоромить!» І так. Шуляка покректав, прокашлявся та й видав. – А ти, дівко, на очі панові більш не навертайся. Гарна ти вельми, пани таких полюбляють. Принесеш байстря панське, то Килина тебе й у повітку до корови не впустить. Підеш тоді, як Мокрина Ткачиха, у Кагамличку топитися…

Катерину заморозило. Була за дитинства на селі дівка така, осиротіла онука старих Товкачів. Жалували вони її, пестили, не кріпак, а козак думав сватати, вже й сватів заслав той Карпенко, а що вийшло? Приїхав пан Бронислав, зустрів Мокрину… Й не весілля на ту чекало, а місяць у панських покоях. Вийшла, дід із бабою відвернулись, вигнали, пан, що вже набавивсь, також вигнав. Побродила по городах, по добрих людях, а як утямила, що важка, то й кинулась у Кагамличку, не витримала, бідолаха.

Катерина підвелась.

– Ви що, діду, зовсім сором утратили? – крикнула вона, намагаючись не помічати осудливих поглядів декого з селян.

Дід Шуляка зморщив носа.

– Хіба мені повилазило? Чи не бачив я, як глядів на тебе цей пан, вража дівко? Та ти…