Кінь заржав уже близько, й наступної миті він, той скажений панський коняка, влетів на галявину біля річки, навпроти тієї верби, під якою стояла Катерина. Вона відчула, як здригнулося серце, коли очі уздріли темноволосого наїзника… Непомітна серед гілля старої верби Катерина, мов причарована, дивилась на те, як пан Криштоф зістрибує на землю та йде до води. У Катерини перехопило дух! Який же він високий, вищий за батька та Миколу, а плечі які широкі!
Ляснувши тварину по лискучому боці, пан підійшов до води, опустивсь на коліна, метнув оком на коня, який жадібно припав до води ліворуч, потім набрав у пригорщі водиці та хлюпнув на своє засмагле від жаркого сонця лице. Потім набрав ще, але вже хлюпати не став, а почав жадібно пити. Катерина, майже не дихаючи від якогось дивного почуття, видивлялась на могутню панову постать. Ось він набрав іще пригорщу, нахилив чорняву голову… І Катерина відчула, як забухкотіло серце, як дух зробився важким, а тіло – мов хтось залоскотав. Бо на якусь безглузду, неймовірну мить вдалося їй, що то вуста панові не води торкаються, а її шкіри, її дівочих вуст.
Ця думка, така зухвала та грішна, так налякала її, що вона зробила крок назад, мотнувши гілля.
Пан Криштоф відразу ж підняв голову.
Катерина завмерла, боячись навіть дихнути. Відстань між берегами в цьому місці була такою короткою, що вона змогла розгледіти подив у темних очах пана. Подив та ще щось, звабливе та незнайоме, від чого вона ледве втрималась на ногах. Пронизливі, уважні карі очі наполегливим поглядом уп’ялися в збентежені золотаво-зелені, немов тримаючи в нерухомості самою лиш силою того погляду, який лякав її, просту кріпацьку дівчину, й вабив до себе, вабив із невідпорною, якоюсь чаклунською силою.
Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?
Господи помилуй!
Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.
4Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.
– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!
– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.
Катерина охопила себе тремтячими руками.
– Ярино, зле мені, – відповіла вона тихо, ледве вбачаючи в темряві неясну постать в сорочці, що сідала на рядні.
Ярина напомацки вхопила її холодну руку своєю теплою, аж гарячою долонею й тривожно відгукнулась:
– Що таке?
– Микола… Микола перед очима стоїть, заснути не можу, – жалібно проказала Катерина.
– То переляк, – ахнула Ярина й підвелась на ноги. – Ти мерця налякалась, у мене мати така, ще змалечку. Так бабуся змушувала в піч заглядати, щоб пройшло. Ходімо!
– Куди?
– До печі.
– Так мачуха…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Катерина » автора Гнатко Дарина на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Кріпачка“ на сторінці 24. Приємного читання.