Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Закрий рота! – зле кинула Килина. – Допоки я в цьому домі господарка, тут має бути моя воля. Сказала – підеш за сотника, й підеш, нікуди від нього не дінешся!

Катерина захитала головою.

– Та я краще в Кагамличці потону, ніж стану йому за дружину! – із серцем крикнула вона й відсахнулась, почувши мачушин сміх.

– Іди топись, я плакати не стану, – кинула вона. – А тепер гайда, а то в корови вим’я обідметься. А будеш і далі таких пісень співати, рогачем відходжу так, що тиждень не сядеш!

Проказавши ці останні слова, Килина гордовито задерла догори свою чорняву голову в білій намітці та й попрямувала до воріт, не сумніваючись, що Катерина відразу ж кинеться виконувати її накази.

Але Катерина й не гадала виконувати всього того, що наказала мачуха. Вона лиш корову подоїла, бо скотина й справді страждала, а потім вийшла з повітки, притулилась спиною до холодної глиняної стіни й застигла, не знаючи, де шукати розради.

– Що тобі, Катрусю? – перегодом пролунав зовсім поряд тихий батьківський голос. Катерина на мить заплющила очі, проковтнула гірку слину, що пекла горлянку після сварки з мачухою, й поглянула на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

– Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

Катерина хитнула головою.

– Ні, тату, я не хвора.

– Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

– А не весело мені, тату.

– Чом не весело?

Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

– Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

Гнат зітхнув.

– А ти скажи мені, дитино.

– Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

– Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?