Розділ «Частина перша Кріпачка»

Катерина змовчала, аби не зіпсувати останніх днів собі в батьківській хаті, й пішла до корови. Але коло повітки зупинилась, притулилася щокою до старої глини й замислилася, задивившись у далечінь, яка ледь зримо вимальовувалась скрізь сірий туман раннього ранку. Кінчалась юність неповторна, проминала, мов швидкий дощ навесні, а вона так і не встигла прожити її повною мірою, не скуштувала солоду її, не прожила ночей тих солов’їних, не попоходила вдосталь ними темними та тихими, не попоспівала пісень безтурботних біля річкових верб, як інші дівчата на селі, улюблениці рідних матінок, що жили життям юним дівочим, співали співанок та ходили на ігрища, носили кісники шовкові, намиста з дукачами, сорочки тонкі та білосніжні, вицяцькувані, вишиті червоними палаючими квітами. Вона ж ніколи всього того не мала – її юність промайнула, як мить єдина, в роботі від світу й до останніх півнів, її юність не знала спочинку, а вона сама – того, чим так радіє молоде серце. Й ось вона кінчається, ця юність, ця незнайомка в її житті…

– Ти що, заснула на ходу біля тої повітки? – гримнув майже над самим вухом Катерини голос мачухи. – Скуштувала, як ночі не спати, волочитись десь під місяцем? Чи ти думала, що я заради твоїх гульок дозволю тобі висипатись до обіду?

Катерина повільно обернулась. Образа, гірка й болісна, враз обпекла їй серце, червоною блискавкою промайнула перед очима.

– А чи раз у житті я у вас коли прокинулась не раніше од півнів? – тихим знервованим голосом запитала вона, не звертаючи уваги на те, що голос тремтів. – Чи не заслужила я того, щоби хоч раз виспатись?

Килина недобре посміхнулась.

– У мене ти нічого не заслужила й не заслужиш. Якби не моя тверда рука, ти б у батька розлінувалася вкрай, стеменно як мати твоя, що все з себе паняночку вдавала, спала, допоки сонечко на захід не поверне, та рученята свої біленькі берегла…

– Як ви смієте ображати покійницю? – відсахнулась од мачухи Катерина. – Нащо чіпаєте спокій її святий?

– Святий? – Мальчиха зареготіла. – Та мати твоя святою й хвилини в житті не була. Ледарка вона була, батьком твоїм крутила, як хотіла, й ти в неї пішла, навіть очиська маєш такі ж відьомські.

Катерина похитнулася, з болем у серці вслуховуючись у ці злі слова, сповнені неприхованої ненависті, вдивляючись у ще досить вродливе лице мачухи, яке так і пашіло гнівом, роздуваючи ніздрі тонкого носа. За віщо зненавиділа її ця жінка, чим уразила вона її, бувши ще зовсім дитиною? Вона ж трудилась на мачуху все життя, а що робила сама мачуха? Тільки й мала клопоту, що вишивати і їх із Домною гризти, й хоч би що вони зробили, все їй не так, до всього доскіпається. Щоправда, тільки Ярини, до якої особливої любові вона також не мала, не чіпала, поважаючи за багатий посаг і заможних батьків.

– Добре, годі скиглити, – солодко позіхнувши, спокійно обізвалась Килина, обгортаючи білу намітку зверху високого жовтогарячого очіпка, що вінчав її гордовиту голову. – Весілля завтра в Біланів, мене запрошено готувати, бо люди знають, що в усіх Борисах я готую найкраще, не те що ви з Домною – як не насолите борщ, то сало проґавите. – Катерина мовчки проковтнула образу, але наступні слова мачухи змусили її запалати, мов суху соломинку від вогняної іскри. – А ти не здумай мені влягатися до лави та роботи покинути, по обіді мама з Опришок повернуться, то вже потурбуйся борщу доброго зварити та пиріжків напекти…

– От самі ви й печіть своїй мамі, а я не буду, – вигукнула Катерина, пам’ятаючи про те, що тепер у неї є захисник.

Мальчиха перемінилась на лиці.

– Що ти оце сказала, вража дочко?

Катерина випрямилась.

– Те, що чули!

– Це отой рудий кіт навчив тебе мене зневажати? – прищуривши темні очі, зле запитала Килина. – Слухай, слухай його, але запам’ятай, що я все зроблю, аби він не став твоїм чоловіком. А батько твій погодиться, нікуди він од мене не подінеться.

Катерина здригнулась.

– Сотнику мене готуєте?

– А чом би й ні, – недобре посміхнулась Мальчиха, й в очах її, чорних та гарних, промайнуло щось незрозуміле. – Я б сама за нього пішла, покинула б твого батька-злидня, не поглянула б на те, що прожила з ним стільки років… – Вона досадливо махнула рукою. – Та куди там, тому сотникові ти, вража дочко, в серце запала.

– А я вам його подарую!