Розділ «Книга III Шулма»

Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.

– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…

І тут до мене дійшло.

– Зачекай-зачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?

Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.

– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабиню-давіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!

І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!

Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскраво-червону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його по-шулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!

– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Но-дачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.

Я-Єдиноріг мимоволі усміхнувся.

– То й що? – запитав Єдиноріг-Я.

– Та нічого… Пальці в неї холодні.

3

…Вечір.

Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…

Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджу-давіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.

І нехай собі йде…

Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.

– Чи дозволить Асмохат-та поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.

– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.