Розділ «Книга II Мейлань»

– Добре, добре! – одразу ж передражнив його блазень. – Це тобі добре! А зі мною поруч цей паскудний недоробок умостився!

Тут і остаточний дурень збагне, кого Уламок має на увазі. Звичайно ж, Сая Другого…

– Це ти в нас доробок! – не витримавши, проскрипів у відповідь Сай. – Тупий балакун! І ґарда в тебе…

Ой, краще б він мовчав!

– О, та воно ще й розмовляє! – зловісно зрадів Уламок. – Йому, бачте, ґарда наша не подобається! По-моєму, той, чиє місце у гноївці, не повинен встрягати в розмови справжніх Звитяжців… правда, Єдинороже?

– Правда! – погодився мій меч. – Гей, Саю, бачиш своїх родичів?

Я спершу не зрозумів, про що це вони. А тоді побачив, що неподалік від тракту двоє селян неквапно перевантажують у гарбу, запряжену рябим вантажним конем, цілу гору гною. Вантажили гній, як водиться, вилами. Властиво, я не дуже знаються на тому, як слід вантажити гній, але ж не руками у ньому бабратися!

А металеві наконечники тризубих вил, середній зуб яких був істотно довший від вигнутих бічних, і справді відверто нагадували за формою Сая. Схоже, селянські вила справді могли виявитися його далекими предками, як точно завважив Дзютте.

– Що?! – обурився Сай, який теж зміркував, що й до чого. – Мене, справжнього Звитяжця з відомого стародавнього роду, який бере початок…

– Із лайна, – прозаїчно закінчив за нього Уламок. – І в нього ж повернеться!

– Гарна думка, Дзю, – із задоволенням підтримав блазня Єдиноріг. – Ось у найближчому караван-сараї відшукаємо довгеньку палицю, примотаємо до неї цього розумника, а тоді попросимо кількох Придатків спустити шаровари й потрудитися в ім’я великої ідеї – і нехай наш друг займеться тим, чим йому слід!

– Та я… та ви… – якби Сай був людиною, я сказав би, що він аж задихався від образи. – Мерзотники ви, а не Звитяжці!

Я стиснув руків’я Єдинорога і подумки прошепотів йому:

«Ти б краще спробував з’ясувати, куди поділися його дружки! Хоч Звитяжці, хоч люди… чи бодай самі лише Звитяжці, бо людей ми напевно знайдемо там же!»

– Уже пробували, – відповів Дан Ґ’єн, і я не одразу зрозумів: відповідає він мені вголос чи так само подумки, як і я. – Мовчить, негідник… Нічого, ми із Дзю його розговоримо! Цим і займаємося…

Я кивнув і знову повернувся до ролі пасивного слухача.

Дзютте помітив, що Єдиноріг відволікся від розмови, немовби розмовляючи з кимось іще, крім Звитяжців, але навзнаки не дав.

– Це ти чудово придумав, Вищий Дан Ґ’єне, – церемонно визнав Уламок. – Певно, у мене навчився… Правда! Що волочити за собою цей тягар, краще його до корисної праці прилаштувати. Місцевість тут сільська, коней із вівцями тьма-тьмуща, та й Придатки мають звичку кілька разів на день під кущ сідати – тож без роботи не залишиться, із усіх трьох кінців ритиме…

Сай гордо мовчав – але, схоже, він усерйоз починав вірити в можливість такої, м’яко кажучи, невідрадної долі. Допекли його мої приятелі! А де образа й страх, там і розмови. Є, є йому про що поговорити, а нам послухати!..

– Гаразд, досить про гнойовиків, – заявив Уламок. – Час не чекає. Як знайдемо придатне місце – так і поведемо Бесіду всмак, нехай попотіє в залозі… Гей, Заррахіде, ти як щодо Бесіди?