Розділ «Книга II Мейлань»

– Тебе як звуть, хлопче? – нахабно запитав базіка. – Ти кабірець, так? Ти Чена бодай раз бачив?

– Бачив, – відкушуючи великий шматок кебаба, кивнув я, – щодня, вважай, бачив.

– Це де ж ти його бачив?

– У дзеркалі, – відповів я. – Коли голився зранку.

І взяв верхній корж правою рукою…

4

…А потім ми знову їхали по Фаррському тракту, і з осінніх тутовиків осипалися на узбіччя липкі стилі ягоди, а ми й далі мовчали – але мовчали вже значно веселіше, ніж учора, і сонце припікало щосили, причому я піймав себе на тому, що мимоволі усміхаюся цьому сонцю, а Єдиноріг біля сідла весело бряжчить у відповідь на кожну мою усмішку.

Утім, усміхався я не лише сонцю. Мені раз-у-раз пригадувалася ранкова німа сцена в караван-сараї, злякано-поважні обличчя підпилих сперечальників за сусіднім столом; здивування в їхніх очах, яке поступово переплавлялося в захват…

«Ось і народилася ще одна чутка, – думав я. – І підуть далі гуляти легенди про Залізнорукого Чена, і буду я в цих легендах обростати залізом із голови до ніг… Але ж хтось і справді бачив мене в Кабірі у латах – чи по дорозі додому від Коблана, чи при виїзді з міста; і на шляху вчора нам люди зустрічалися, і сьогодні зустрінуться, і завтра… То ж чутки, схоже, переслідуватимуть мене по п’ятах і, швидше за все, обженуть; і нічого зі спроби тихо з’ясувати, що й до чого, у мене не вийде…»

То й не треба! Нерозумно було б розраховувати на те, щоб залишитися непоміченим, розгулюючи по емірату в цьому залізі! Дурень ти, Чене… дурень і є. Мав рацію Друдл-небіжчик.

Від згадки про блазня щось боляче штрикнуло всередині, і рука сама торкнулася Єдинорога. Дурень я чи не зовсім дурень – та однаково докопаюся до суті… і нехай чутки квапляться, нехай біжать швидше від мого коня – я одночасно буду й принадою, і мисливцем. Мабуть, так навіть краще…

І тут я виявив, що мій меч уже давно розмовляє із Дзютте Уламком, і мимоволі прислухався до їхньої розмови.

Єдиноріг не заперечував. А в мене вже почало ставати звичкою підслуховування й підглядання.

– Дурень ти, Єдинороже! – пролунав у мене в голові голос Уламка, і я мимоволі здригнувся, натягаючи повід – настільки цей голос і манера говорити нагадували покійного Друдла.

Чи це Друдл нагадував Дзютте?

– Дурень безмозкий, – продовжував між тим Уламок. – Зовсім як твій Придаток… Гарний він у тебе – начепив на себе гору всякого мотлоху, і радий! Чого це я з вами ув’язався?! Він же тепер, як статуя – дарма що залізний! А яка з цього користь?!

– Поживемо – побачимо, – філософськи завважив Єдиноріг, і я з ним повністю погодився.

– Ага, побачимо, – ущипливо кинув Дзютте. – Ось на найближчому привалі й побачимо!

Я зрозумів, що блазень-Звитяжець спеціально дражнить Дан Ґ’єна, як Друдл свого часу дражнив мене. Єдиноріг це теж чудово розумів, але розімнутися нам усім справді не завадило б, то ж я лише кивнув, а Єдиноріг мирно погодився:

– Дуже добре, Дзю. Так і зробимо.