Розділ «Книга I Кабір»

Наші тіні байдуже перетікали крізь усі нерівності ліпнини й, схоже, ні про що особливо не замислювались. Я звернув увагу на те, що моя власна тінь без видимого розмежування переходить у тінь Придатка Чена, через що ми ставали схожі на неприємну подвійну істоту з його, Ченовим, тілом і мною як хвостом і руків’ям, що стримить із черева цього чудовиська.

Я суворо заборонив собі думати про що-небудь подібне – і перестав. Оце йду собі, у гості йду… все гаразд… Гаразд усе, грім мене побий!.. що може бути краще…

Смолоскипники звернули за ріг, і ми звернули за ними. Якусь мить я йшов у майже суцільній темряві, і це подіяло заспокійливо. Щоправда, за цей час серповидний Махайра Кресс, який ішов поперед мене, відстав – певно, бажаючи поговорити з кимось із знайомих – і я мимоволі опинився на чолі процесії запізнілих гостей.

І тут мене зацікавили наші провідники – Малі Звитяжці дому Абу-Салім (Фархадові, певно!), і навіть спершу не вони, а їхні Придатки, що несли смолоскипи. Найвищий зі смолоскипників заледве діставав головою до грудей Придатка Чена, але, змащені олією, їхні оголені торси лисніли, демонструючи незлецький рельєф м’язів, а коротенькі ніжки в неймовірно широких шароварах дріботіли напрочуд прудко.

Тепер зрозуміло, чому смолоскипи горіли так низько, а наші тіні витягалися аж до стелі. Як же я раніше не зметикував?!

За намотаними мало не в дюжину шарів поясами, ближче до випнутих черев Придатків, виявилися не менш своєрідні Звитяжці – без сумніву, брати, оскільки на одного Придатка-недомірка припадало по два-три однакові Звитяжці. Кожен Малий не перевищував повної довжини мого руків’я, – тобто, був коротший навіть від будь-кого з нечисленного клану Стилетів Кансасі, – і скидався на двійко молодих місяців, накладених один на одного ріжками навперехрест.

Навіть на відстані у цих Звитяжців, попри на їхній статус Малих, відчувалась тверда і незалежна вдача.

Певно, захопившись розгляданням, я непомітно для себе притримав Придатка Чена, сповільнивши його крок, бо Махайра Кресс, що опинився позаду, ледь не уткнувся верхів’ям у спину мого Придатка.

– Цікаво, Єдинороже? – зазсміявся він, ухиляючись від повторного зіткнення. – Так, справді цікаво… Я, коли в заміський дім Абу-Саліма вперше потрапив, ледь від цікавості навиворіт не вигнувся! Є на що подивитися!..

– Хто це, Жнецю? – перебив його я.

Повне ім’я Махайри було Махайра Кресс Паллантид на прізвисько Бронзовий Жнець із Вищих лівої галузі Омели Кименської. Але на церемонію Посвяти, як я зрозумів, у дім Абу-Салімів запрошували взагалі тільки Вищих, та й моє родове ім’я було не коротке, отож цілком пристойно було опустити дзвінкі титули, обмежившись прізвиськами. Тим паче, що з веселим Махайрою у мене склалися дружні стосунки мало не від дня мого переїзду в Кабір.

Махайра пересунувся ближче до мене.

– Фархадові улюбленці, – довірчо повідомив він упівголоса. – Гвардія старого іль-Рахша. Малі сокирки-близнюки цзиу-юаньян-юе.

Я мало не заплутався в ногах Придатка Чена.

– Хто-хто?

– А хіба це не твої земляки? – у свою чергу здивувався Махайра Жнець. – Я завжди вважав, що лише у вас у Мейлані та ще в передгір’ях Хакасу такі імена дають!..

Я заперечно похитав китицею. Хоча, може, й земляки – хіба я зобов’язаний усіх знати?!

– Цзиу-юаньян-юе, – із задоволенням повторив Махайра. – Мені Шешез якось переклав, уже не пригадую, з якої мови – це чи то «північ-південь», чи «захід-схід», чи взагалі «туди-сюди рогами назовні» …

– Ага, – глибокодумно кивнув я, так і не збагнувши, чи Жнець каже серйозно, чи, як завше, кепкує. – А чому я їх ні в місті, ні на турнірах не зустрічав? Чи вони Придатків своїх соромляться?

– Навряд, – знову усміхнувся Махайра. – Вони не з соромливих. Між іншим, у твого брамника Цзи аж два Придатки, і в кожного мармиза ширша від Ґвеніля, якщо його впоперек брати… Хіба ж Цзи їх соромиться, з двору твого не виходячи? У кожного свої причини, Єдинороже, і нема чого у хворе місце рогом шпиґати.