Розділ «Книга I Кабір»

– Буває, – сяючи, ухилився від прямої відповіді фарр-ла-Кабір. – Усяке буває. Он і в Дурбані теж… Буває – це коли раніше, причому так давно, що й не згадати; а було – це коли майже зараз, сьогодні чи принаймні вчора…

І не доказав.

– На Посвяту приходь, – додав він уже від дверей. – Ти розповіси, ми розповімо… дивись, і час веселіше мине.

Залишившись сам, я уявив собі Щербатого Килича, тоді подумав про те, яке воно – тепле й тьмяне лезо, – і до ранку мене мучили жахіття. Мені снилися зіпсовані Придатки. Я відчував приторно п’яний запах червоного вина, яке хлище з розрубаної плоті.

Придаток Чен усю ніч просидів над глечиком, і я не проганяв його із зали.

4

Уранці, в середині четвертої сторожі, я послав Заррахіда з дорученням довідатися точний час Посвяти в Абу-Салімів – учора так і не запитав про це в Шешеза – і заодно послухати свіжі міські плітки. Заррахід був не найкращий збирач пліток, зате мій есток умів миттєво відсівати лушпиння балачок від рідкісних зерен істини – а це зараз хвилювало мене найпаче.

Я сподівався виловити в каламутній річці вигадок форель сенсу, як іноді казав Тризубий Кра, що в години дозвілля полюбляв бити вертку сріблясту рибу в пінявих гірських потоках Айєра і Бек-Неша на північному сході від Кабіра.

Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…

Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.

Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.

Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.

– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в місто…

…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.

Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.