Розділ «3. Люди племені Ечуки»

Як же вони виникли — австралійські племена? Це таки загадка! Надзвичайно цікава загадка!..

Та Миколка не повірив Вольфу. Йому кортіло туди — на свято…

Коли він прибіг на вершину пагорба, там, на майданчику, горіло кілька вогнищ. Напівголі тіла воїнів, освітлені полум'ям, здавалися викуваними із червоної міді. Миколка спробував розшукати серед воїнів Акачі. Та це виявилось неможливим. Юнаки нічим не відрізнялися один від одного — ні пружними тілами, ні обличчями.

Скінчився танець, почалися бойові змагання. Юнаки, поділившись на два табори, розійшлися на протилежні боки широкої долини. Наступ розпочали ті, що стояли праворуч. Вони бігли, падали в траву, знов підводились, метаючи списи та бумеранги. Зброя, мабуть, була затуплена. Ніхто не звертав уваги на подряпини. Та ось воїни, які спершу оборонялися, дружно піднялися й пішли на зближення. Попереду, спритно ухиляючись від списів і бумерангів, біг стрункий прудконогий воїн. Вогнища спалахнули яскравіше, і Миколка впізнав Акачі. Так, це він очолював табір, що з войовничою відчайдушністю перейшов у наступ.

Хоч списи були не дуже гострі, але металися на повну силу. І їх стільки свистіло над головою Акачі, що Миколчине серце несамовито закалатало в грудях: він злякався за свого червоно-мідного побратима.

На вершині пагорба, в центрі широкого майданчика-каварри, Миколка побачив могутню постать Ечуки. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і пильно стежив за кожним рухом сина. Густе, хвилясте волосся і така ж борода робили його схожим на лева; багрянисто вилискували бугристі плечі. Поруч нього так само спокійно стояли інші старі воїни. Миколка чув і нібито почав розуміти їхню мову.

— О, відважний воїне Благородного Какаду, — звернувся один із старих воїнів до Ечуки. — Твій третій син також довів, що має право носити вісім рубців на грудях.

— Я б хотів, щоб він завоював право на десять, — дужим голосом відповів Ечука. — Якщо сини племені Благородного Какаду будуть незграбні, мов качконіс, і довірливі, мов довгоногий ему, через кілька обертів неба від нас не лишиться ані душі. Усіх нас повбивають блискавиці білих динго, а кістки догризуть їхні вівчарки. Тож нехай краще загине з десяток наших синів у таких боях, ніж станеться те, що на Холодному острові.

Миколці хотілося підійти до велетня й розпитати про Холодний острів і про те, що саме там сталось. Але він знав, що тубільним ровесникам заборонено з'являтися на каваррі. Отже, йому також не можна.

Незабаром військові вправи скінчились, і воїни почали сходитися на святкову вечерю. Прийшов і Акачі, оточений молодими воїнами.

На правому плечі в юнака кривавилася глибока рана, але обличчя було святкове й урочисте. Сміючись і жартуючи, він час від часу набирав у жменю землі і натоптував рану, тамуючи кров. Помітивши Миколку, Акачі підійшов до нього.

— О, мій Білий Брате! Як добре, що ти прийшов! Вечерятимеш зі мною.

Сьогодні Акачі мав право сісти до вечері поруч зі старими воїнами. Так триватиме чотирнадцять днів. Потім він утратить це право на багато років і знов здобуде лише тоді, коли його приймуть до почесного кола старих людей. Жінкам, дітям і молодим людям забороняється їсти страви, які готують для себе старі воїни.

Акачі взяв Миколку за руку, підвів до Ечуки й посадив поруч себе. Біля вогнища було затишно і якось ніби святково. Запечене м'ясо лежало в лозяних кошиках. У таких самих кошиках, з якими тубільні жінки ходять по їстівне коріння.

— Сьогодні, сину, ти став справжнім воїном, — урочисто звернувся Ечука до Акачі. — Ти мусиш увібрати в себе весь розум і хитрощі ворога. Ти мусиш знати всі його потаємні думки. Для цього Благородний Какаду звелів піднести тобі на вечерю оце…

Ечука неквапливо поліз рукою до кошика і дістав звідти… О ні! Про це навіть страшно подумати! Миколка, тіпаючись від жаху, почав відсуватися далі й далі, аж доки скотився з пагорба, де його вже ніхто не бачив, бо світло вогнищ туди не сягало. Він довго не міг заспокоїтись. Який жах, який жах!..

Незабаром хлопець помітив, що лежить на купі якогось дрантя. Намацав мисливські чоботи колоністів…

Зірвавшись з землі, Миколка чимдуж помчав до куреня, де лежав Володимир. Упавши на прив'ялу траву поруч мічмана, він ще довго тремтів і цокотів зубами. А коли до нього повернулась мова, не тямлячи себе від страху, він вигукнув:

— Вони їх поїли!..

Володимир заспокійливо провів долонею по гарячих щоках Миколки. Новина його не здивувала і не вразила, начебто він до неї був давно готовий.